На Січі бувало рідко, щоб зібрався увесь цех, усі двісті п’ятдесят чоловіків. Здебільшого блукали малими ватагами по зимівниках, по ярмарках; невідлучними були тільки литаврники, сурмачі й трубачі. А зараз, обнизавши чотири ряди колод, сиділи просто на землі, стояли під куренем.

Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок,  грибами-поганками пахне та давніми дощами.

Нещасна,  неправдива  людина,  що  добровільно  й  легко  зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й  горі будує  слово своєї землі.

Тієї ночі випав густий лапатий сніг  і, прокинувшись уранці, княжна Варвара ніяк не могла  збагнути, чого це в  її  завжди напівтемній кімнаті стало якось незвично світло  і біло-біло.

Моя  бабуся  вміє  цікаво  розповідати,  хоч  вона  звичайна  робітниця із семикласною освітою. Мова у неї літературна. Люди часто  запитують бабусю,  чи  вона,  бува,  не  вчителька. Оце  збере  нас,  онуків,  і  розказує всякі бувальщини.

Чи  існує  еталон краси  людської? У  різний  час  ідеалом краси  вважали  то  повногрудих  жінок  (згадайте  картини  Рубенса),  то  жінок з осиними таліями й маленькими ніжками, з довгим шиями  і покатими плечима.

Був у матері єдиний син — добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати  не  чула. Виріс  син  ставний,  гарний. Одружився  з  дівчиною  небаченої краси.

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 1873 року в подільському селі Білявинці в сім’ї священика. її дитинство та юність пройшли в селі Білій під Тернополем. 

Коли  в наших предків  з’явилися перші  віконця  зі  склом — це  були невеличкі отвори. Промінчики, що йшли до хати, несли велику радість: це було своєрідне «хатнє сонечко».

Напишу я слово про хату за тисячу верст  і за тисячу літ від далеченних  сивих  давен  аж  до  великого  мого  часу  всесвітньо  атомної  бомби. На  Україні  й  поза  Вкраїною  сущу.