Головна » Файли » ДИКТАНТИ

6 клас Диктанти з української мови
02.05.2015, 10:03
загрузка...

Амазонки

У славнозвісного „батька історії” Геродота я прочитав легендарний чи напівлегендарний  переказ про дивовижне плем’я жінок-амазонок. Селилися вони, вірогідно, у Приазов’ї, на рівному степовому березі моря. Ніби з власної волі жили осібно, відцуравшись чоловіків, самі були войовничими, уславилися жорстокими набігами на сусідів. Якби душі Геродота дано було побачити Україну 1943р., він би інакше сприйняв амазонок. Може, й тоді, задовго до нашої ери, жіноче царство виникло не через забаганки слабшої половини, а із жорстокої дійсності? Якраз Приазов’є було тоді справжнім лобним місцем, бо тим пониззям невпинно вдиралися кочівники за кочівниками, орди за ордами зі Сходу... Така ж самісінька картина відкрилась би Геродоту на терені України і в час вікопомної національно-визвольної війни проти польських поневолювачів. Тоді високого рангу християнський священнослужитель із Сирії, Павло Алеппський, подорожуючи виснаженою неперервними битвами  Україною, був уражений тим, як мало чоловіків по містах і селах. Одні жінки, старі діди й діти. Та гетьман Богдан Хмельницький уселяв віру, що згинуть вороги, а Русь буде панувати. Його слова підхопила й понесла у віки Україна: „Ще не вмерла козацькая мати”.

 

Деревій

Якщо ви гарячої літньої днини, коли й вітерець не шелесне, стомитесь у дорозі та присядете десь на горбку відпочити, то відразу вдихнете гіркувато-приємний освіжаючий дух деревію, що тут-таки довкруж розсипав свої білі (або й блідо-рожеві) щитоподібні суцвіття на високих і міцних внизу  брунатних, стеблах. Коли ж помнете в долонях один такий щиток або ж потрете візерунчасті листки і глибоко вдихнете бальзамовий запах, то відчуєте, як стало вам легко, приємно, як прибувають сили.

 Ця багаторічна трав’яниста рослина надзвичайно поширена по всій Україні, її невибагливість, життєздатність, плодючість (25тис. Насінин з однієї рослини!), чіпкість і витривалість ніби не знають краю, не мають меж .Деревій можна знайти практично скрізь: у лісах і чагарниках, на галявинах і узліссях, на вкритих травою степових схилах і високих берегах річок, в низинах і байраках, попід парканами і вздовж доріг, у лісосмугах і на сухих луках. Нерідко сусідами його є звіробій і материнка, петрові батоги і подорожник.

Часто цю траву називають тисячолисником, бо має листя дрібно посічене, наче на одному черешку кучерявиться безліч маленьких листочків. За давнини мав ще й інші назви – сер поріз, порізник, кривавник.

 У медицині деревій застосовують з давніх-давен. Греки називали його ранником, бо він широко відомий як кровоспинний, знезаражувальний засіб.

 

Запорожжя

Запорожжя було одним із найзнаменитіших військо­вих орденів. Подвиги Сагайдачного, Палія, Сірка, Нечая, Сулими, Павлюка були великою школою для кожного, хто зрікався нудного життя у рабстві й приходив шука­ти волі. Вже на самому початку шістнадцятого століття Запорожжя — військо вишколене, в якому кожен вико­нував відому йому службу, військо знамените. Недарма Богдан Хмельницький підписувався то «старший війська Запорозького», то «запорозький гетьман», то «гетьман Запорозького війська».

Це була школа войовничості не скореного ніким на­роду, велике горнило уміння підпорядковувати людині будь-що: ворогів-напасників, ревучу навалу води, мов­чазність гордого каменю.

Річище Дніпра з краю в край неодмінно перетинали пороги — гранітні хребтини, що стовбурчились понад водою інколи усього на кілька кроків, а то ушир цілої версти! Порогів було дев'ять. Від порога низового до горішнього було двісті шістдесят п'ять островів, і усі, як один, мали сліди укріплень запорожців.

Окрім грізно перекинутих гранітів, порогів дніпров­ських, лежали споконвіку сотні заборогів, окремих скель із граніту, порозкиданих по руслові; та лежали вони, перепиняючи шлях воді, не всуціль, від берега до берега, а тільки подекуди.

 

Квіти

Вирощуючи різні квіти вдома чи в садку, милуючись їхньою красою, ми рідко думаємо про те, що плекаємо скарбнички із надзвичайними властивостями. А воно саме так і є, бо квіткові рослини зберігають наше здоров’я, молодість і красу, поліпшують апетит, надають їжі пікантності та аромату. А ще квіти дарують естетичну насолоду, відволікаючи від турбот і стресів, вселяють бадьорість, оптимізм, просто поліпшують наш настрій.

Така універсальність властивостей притаманна багатьом видам рослин, культивованих у кімнатних умовах, особливо ж представникам тропічної та субтропічної флори. Майже кожна рослина, вирощувана в кімнаті, - то в’язанка сюрпризів, букет розгаданих, таємничих, невідомих поки людям властивостей.

Важко, практично неможливо поділити різні види рослин відповідно до закодованих у них властивостей та за їхньою дією на людський організм. Наприклад, багато лікарських рослин – декоративні та пряно-смакові. Чимало овочевих мають гарні квіти та плоди, придатні для використання як спеції, що водночас здатні лікувати. Десятки наших місцевих квіткових рослин поєднують у собі харчові, лікувальні та дієтичні властивості з чудовими декоративними якостями

 

Крила

Христина лише недавно відійшла від тих років, коли в найсолодших мріях їй все хотілося кудись летіти. Ото, бувало, тільки сплющить очі, а руки її враз легшають, стають крильми, і вона в радісному переляці підіймається  над хатами, летить понад левадами, проноситься над ріками, лісами. Все-все вона бачить, що робиться внизу: он діти, прикладаючи руки до очей, проводжають її захопленими поглядами, мати жене з череди корівку і свариться на доньку притикою; он рибалки витягають ятір із срібною рибою, а за рікою колосся достигає-хилиться на лану, а над ним підіймається сонце, і воно теж, здається, зіткане з колосся. Отак і в сон щасливо влітала дівчина, де все було кращим або страшнішим, аніж у житті. Може, через те,  що Христині найбільше в світі хотілося мати крила, вона й по землі не ходила, а наче літала. Ні одне весілля, ні одні танці, ні одне колядування не обходились без неї. Навіть на буряках сапка у Христини не полола, а пританцьовувала, доганяючи найкращих полільниць. І тільки в цьому році трохи присмирніла непосида, коли вперше взула не перешиті, а нові чобітки, а на голову начепила пів крамниці стрічок і  запишалася перед дзеркалом. Вона вже таки дівчина! Тому-то сама собі по-змовницьки підморгнула в дзеркальце, потім споважніла, враз дійшовши до думки, що вона гарненька і їй вже пора дівкувати. 

 

Література

Літературу можна б зрівняти з могутніми пасмами гір.  Вражають і приголомшують вони нас своїми потужними кам'яними сплесками, рвуться до неба, немов грізний крик землі, виповнюють простір такою несамовитою і неповторною красою, яка може зродитися тільки внаслідок невпинного мільйоннолітнього процесу творення. Здіймаючись своїми  непохитними валами, гори, ніби підкоряючись якійсь вивіреній силі, ревниво пильнують, щоб не дати перевищити себе, але безрадно завмирають перед видовищем кількох недосяжно високих вершин, що сяють у піднебессі, вкриті вічними, як і сама слава, снігами. Коли ж наблизитись до гір, коли сміливо й радісно заглибитись у їхній могутній світ, все майже вмить зміниться, зовні все постане в розчленованості, в сум'ятті, в боротьбі, в змаганні, вкриті вічними снігами вершини так само сяятимуть на сонці, але тепер уже не над одноманіттям хребтів, а серед сотень тисяч інших вершин, піків, гір, бескидів, скель, і важко буде визначити, що вище, перспектива змінюватиметься невпинно й нестримно, іноді нижчі затулятимуть від вашого зору вищих, мінливість і непевність гірського  світу для недосвідчених може бути навіть небезпечною, і порятуватися від цього можна тільки знанням, умінням і, сказати б, мистецтвом бачити, орієнтуватися, сприймати все не самим серцем, але й розумом.

Може, таке порівняння занадто суб'єктивне, але воно щоразу зринає, коли постають перед тобою імена великих: Гомера, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Ґете, Пушкіна, Шевченка, Франка. Вони справді височать над світовою літературою, мов джомолунгми й монблани над гірськими пасмами, і коли до цих імен долучаються сотні й тисячі інших, вони з'являються перед твоїм зором то на короткий час, то на багато років, а то й на все життя.

 

Марцинела

У тропічній Америці та на Антильських  островах є одна рослина з недоброю славою. Вона належить до родини молочайних, яка має у своєму складі чимало отруйних видів. Це марцинела, що здатна вражати людей навіть  на відстані:  варто деякий час постояти поблизу та подихати її пахощами, як настає глибоке отруєння. Шкідливі також і її плоди, зовні подібні до наших яблук-ранетів.

Бувають чималі жертви, пов’язані з марцинелою. Так, наприклад, під час другою світової війни з корабля, який зазнав аварії в Мексиканській затоці, врятувалося кілька моряків. Діставшись до берега і знемагаючи від голоду, вони  побачили дерево з жовтими плодами. Дерево росло на самому краєчку берега і ніби простягало до них свої віти. Солодкий запах привабив зголоднілих. Тільки завдяки щасливому випадку отруєні моряки були виявлені і відправлені до лікарні. Подібний випадок стався і сто років тому, коли п’ятдесят чотири німецьких моряки отруїлися  марцинеловими „яблучками”.

Марцинела має не тільки отруйні плоди. „ Навіть тінь її смертельна!” – мовить давнє прислів’я

 

Національні символи

«Людина хороша, коли на себе схожа»,— говорять у на­роді. Кожна нація намагається виявити себе і свою суть у національних символах. Гербом України є тризуб, а прапор складають два кольори: жовтий і синій. Який же зміст, яка історія у цих символах?

Зображення тризуба з'явилося дуже давно: його розрізняють ще на монетах київських князів. Ось лише деякі версії походження цього знака: скіфський або ві­зантійський скіпетр, корона, голуб Святий Дух, якір, лук і стріла, шолом, сокира.

У Київській Русі тризуб зображали, вносячи у його форму національні елементи, але зберігаючи незмінною основу.

Яке минуле українського прапора? Синій і жовтий ко­льори ми бачимо на знаменах українських козаків, у козацькому й гайдамацькому одязі.

Краю, де зародилась хліборобська цивілізація, притаманні саме сині й жовті фарби. Золотаві хліб­ні лани і блакитне над ними небо, синя дніпровська або морська вода і жовтий пісок - все це зроду-звіку складало краєвид України. Око українця милували жовті квіти горицвіту й соняшника, голубі пелюстки цикорію, барвінку й волошки. Жовте уособлює вогонь, а синє - холод, це два полюси буття, два кінці осі, нав­коло якої буття обертається.

 

Осінь

Прийшла осінь. Стоять теплі, золоті дні. Повітря стало чистим, прозорим. Відкрилися степові простори, далекі скіфські кургани в примарнім сіянні ласкавого сонця здаються попелясто-сірими. Край дороги — яскрава квітка ромашка. Ранками на її чистих пелюсточках блищать сріблясті крапельки — це розтав перший приморозок. А квітка живе, не губить своїх пелюсток на землю.

Увечері небо стає сірувато-рожевим. На тлі оранжево-попелястої зірниці чорні зграї ворон, що летять на ночівлю, розпростерши крила, здаються якимись фантастичними істотами. Ліс стоїть задумливий, тихий, тільки листя тріпоче від тривожного повіву вітру. Поле з кожною хвилиною все більше темніє. Здається, ніби сутінки розтікаються хвилями із балок і ярів, покривають землю, застилають ліс. На сірому небі покотилась, упала зірочка.

 

Урочище

Марися вільно розкинулась у траві. Задивилася на завислі кетяги акації. Пахнуть вони густо, медово. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт, - десь, видно, здалека прилітають за нектаром. Десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов’їв. Невже планета справді прощається з цим сіреньким, самобутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш, для кого? Незвичайний стан переживає душа в цім давнім урочищі. Ніби п’янить самий дух акації, від нього аж  чадієш, умліваєш, поринаєш у безміри  якогось блаженства. Марися  змружує очі, і одразу ніби зникає все, тане. Маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого, обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи. в її запашистих медах... Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся—на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики.

 

ТЕКСТИ ДЛЯ КОНТРОЛЬНОГО ДИКТАНТУ

***

Настав щасливий час. Більше року Україна могла сподіватися, що буде вільною. Налякані завойовники були подолані.  Люди могли повернутися до рідних осель, до нив, які чекали хліборобських рук. Чи може бути щось прекрасніше за це?

Гетьман переміг свої вагання і нерішучість. Він став справжнім вождем свого народу. Люди пишалися його могутністю. Поруч із ним завжди був безстрашний паж, він сидів на вороному коні і твердою рукою  тримав серед битви прапор. Він не помічав небезпеки. Козаки милувалися  маленьким борцем. Це була дитина, дівчинка із села, що палала святим полум’ям завзяття. Це була Маруся, маленька Жанна д’Арк українського краю. (За Марком Вовчком; 100 сл.).

***

Вечоріло.  Після тривалої спеки над селом  нарешті пролилася зливою грозова хмара.  Правда, вона захопила Лисянку тільки крилом, але  той рясний дощ освіжив  зелень і повітря.  Північний край неба заблищав чистою, прозорою блакиттю. На заході ще зловісно  чорніла багряна хмара, з якої проглядало вечірнє сонце. Його скісне проміння золотило  свіжу лапату зелень густих кленів та  сріблясті пасма верб. Райдужними іскрами грало воно в дощових краплинах, що повисли на листі.

Люди повиходили з душних хат, вони сиділи на призьбі, вдихали цілюще повітря та втішалися чудовим вечором. Вони дивилися на чорну хмару, яку перерізували вогненні змійки, на ясний захід сонця, на пурпурові верховіття дерев (За М.Старицьким;  100 сл.).

***

Весняного ранку я вийшов на подвір’я і став зачарований. У саду  витьохкувала незнайома пташка. Такого співу я досі не чув. Аж захлинається птаха.

Я вирішив спіймати співуна. Ранніми досвітками виходив, підповзав до  високої вишні, на якій було гніздо. Кропива жалила босі ноги й розхристані груди, а серце билося на весь малинник. Соловей спорхував удвох із солов’їхою, вони  летіли у темно-синю безвість світанку. Врешті вони покинули гніздо. Лишилося четверо блакитнуватих яєчок.

Сьогодні я став би навколішки і каявся б перед ними. Солов’ї, звісно, мене не зрозуміли б, бо з ними треба розмовляти солов’їною мовою. Моє каяття було б щиросердою сповіддю. З чотирьох яєчок вилупилося б четверо солов’ят… Вони  чарували б світ своїми піснями… (За О.Аврамчуком;  110 сл.).

***

Це була зграя журавлів. Дивовижною хмарою заполонили вони небо над селом, ніби хотіли взяти з собою на крила й понести в світи все: хати, криниці, вулиці і садки. 

Птахи були попелясто-сірі по тулубу, з чорними рульовими перами, з білосніжними смужками по боках голови. Вони стиха курликали, й мені защеміло в серці. Я знав, що зараз оце велетенське колесо  між небом і землею  прощається при відльоті з Яблунівки.

Спів журавлів ставав усе тужливіший. У промінні вечірнього сонця кожна пір’їнка блищала  розплавленим золотом. Звуки їхнього прощання теж наче світилися золотом.  Скоро не стало в небесах жоднісінького журавля, наче й не було...  (За Є.Гуцалом; 98 сл.).

***

Навесні гостріше відчуваєш  самого себе і все те, що тебе оточує. Оновленими очима дивишся, ясніше розумієш і сприймаєш. Немов даровано тобі спостигання мудрості життя. І ти наче усвідомлюєш таку свою можливість, наче зараз розчиняться у тобі ворота й назавжди заберуть собі всю красу і всю привабливість світу.

Навесні починаєш розуміти, яке тобі дороге все: тихе село, дух зволоженого чорнозему, гіркуватий запах черемхи. Починаєш усвідомлювати, що все це тобі рідне. У твоїй свідомості солодко і щемливо починає звучати слово «батьківщина».

Співає по садках весна, а мовчання чорних полів набирає особливого значення. Особливою глибиною вражає погляд  людини… (За Є.Гуцалом;  95 сл.).

Категорія: ДИКТАНТИ | Додав: | Теги: диктанти 6 клас, тексти диктантів
Переглядів: 8708 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.8/17
Всього коментарів: 0
avatar