Головна » Файли » ДИКТАНТИ

7 клас Диктанти з української мови
05.08.2014, 22:45
загрузка...

***

Небо було тихе, і озеро було тихе. Небо із своєї високості пірнуло в озерну глибінь, перекинулося, вистелило собою дно, і сонце з-під хвиль пробивалося на світ Небо втопилося, а озеро світило сонцем.

Густа лепеха, низька осока, чорноголовий очерет — все остовпіло від того дива і не зважувалося шелеснути.

Тільки високі дуби, прадавні вартові берегів, своїми верхів'ями діставали середину озера, тягнулися до того сонця, що світило із самого дна, але не могли досягнути, не могли вловити його. А воно йшло по небу, йшло і по дну та заманювало за собою дуби.

Сонце виробляло те ж саме і з соснами, які поодиноко стирчали на кручах.

І все мовчало: ліс, який вибухнув зеленим полум'ям і мріяв; поля, що розлилися повінню колосків і притихли; і Катря на березі озера.

124 слова

***
Їхали верхи. Коні чули сталь стремен і кусали вудила. Стриміли сосни, і під соснами крутилась дорога. А ніч була темна, як ліс, і ліс невидимий, як ніч. Дорога м'яка, нев'їжджена, встелена, мабуть, глицею, бо коні стукали рівно і нечутно.

Арсен лизнув свої сухі губи й подумав: «Як соснова кора». Терпкий і гіркий присмак. Губи стиснулись, наче злиплись живицею, язик став шорстким. Захотілось напитися води. Роздмухнулися ніздрі, вдихаючи вистояне в соснах повітря. Воно було чисте, легке й дуже сухе. Звужені очі Арсена звузилися ще дужче. Вони промощували лісову дорогу, сосни й кущі на заворотах, темряву під верховіттям. У руці повід, друга — на автоматі.

Володька їхав поряд, нога до ноги. їх було двоє. Нечутний скрип сідел, сталь стремен у нозі, сталь зброї в руці.

120 слів

***
Дмитро Петрович йшов серед поля. Легкий, без підшивки піджак на руці. Солом'яний бриль, білі штани й сандалі на тонкій підошві. Надималася на плечах полотняна сорочка, бо вітер залітав у відкриту пазуху.

Йшлося добре. Горби пливли і зеленими хвилями били об сині обрії. Молоде передлітнє сонце світило з незахмареної високості. Жита викинули колосся. Воно було ніжне й гладеньке, як дитячі пальчики. І жита торкалися тими пальцями сонячних довгих струн, і проміння, здавалося, грало, як золота арфа. Невисокі рядки пшениці росли кущисто. Вони теж викинули колосся, гранчасте, вузлувате. І ноно своїми гостренькими вусиками чіплялося за сонячне проміння.

Він ішов, облитий вітром і сонцем, під тінню жайворонкової пісні. Ішов у Волицю — село під Яремчею, де вчителював останні роки.

115 слів

***
Вже давно зійшло сонце. Велике й червоне, воно ходило між дубами й осичиною. І Катря подумала, що найліпше йти їм з Данилком за сонцем. 1 сонце обов'язково приведе їх до доброго лісника. Але те сонце втікало та й утікало, наче бавилося з дітьми.

Враз перед ними запалахкотіла червона калина. Налита сонцем, вона зависла над усім лісом: над деревами, кущами, снігом і над дітьми.

Вони почали їсти калину. Катря пригинала гілля, а Данилко хапав ягоди жменями і пакував їх у свій маленький ротик. Ягідки з морозу тріщали на його молочних зубах, аж стікало по бороді. Вони об'їдали її, як пташки.

І здавалося, що Катря й Данилко ласують не кетягами ягід, мабуть, це саме сонце розбризкалося й стало калиновими ягідками, і вони Їдять ту смакоту.

123 слова

***

Край села на сонячному косогорі, неподалік запустілої церкви, стоїть школа, мурована з червоної цегли. Навколо школи — ясени й клени, запалені жовтогарячим кипінням осені. Далі за школою хащі бур'янів, почорнілі соняшники, прив'яле гарбузове огудиння, зачахлі стебла кукурудзи, заплетені сивим павутинням ранньої осені.

Повз школу день і ніч гуде дорога, що веде з тихого села в далекі світи, незвідані й невідомі. Діти дивляться на неї із дивною звабою в очах. їх манить далекий світ, не бачений ними ніколи.

Із пагорба, на якому стоїть школа, видно в долині село. Хати розкидані трохи хаотично. Біля кожної — посаджені дерева і розбиті квітники. У кожній — своє життя, свої клопоти і свої діти. Щоранку топчуть стежинки від отчого порога до школи, яка для них теж стала рідною домівкою.

121 слово

***

Незабаром Улянка вийшла на просіку і раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька, скрутившись, лежав чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Дівчинка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест. Воно тремтінням пробігло по її шкірі. А може, ніякого сичання не було, може, то вітер посвистував у порожнє дугою пенька?

Улянка, зломивши хворостинку, торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво спустився з куща, показуючи своє срібне, в темних цятках черево. ї тут дівчинка тихо скрикнула, бо до пенька з усіх сторін повзли вужаки, їх було з півдесятка.

Але школярка не втекла. Вона стояла, мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, зникали в норі під пеньком. Один хвостик довго ще визирав з нори, немов дратуючи Улянку: «Ану, чи спіймаєш?»

128 слів

***

Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дальня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила виперла із землі страшенну кам'яну велич, поставивши її так, що горішня частина, вистромлюючись наперед, нависала.

Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби складене людськими руками. Навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля, розколовшись згори аж до низу, поставила те каміння сторч. І все те, важко і грізно нависаючи, здавалося, грюкне додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути. А воно так нависало тут сторіччя...

Із-під того величезного каміння десь узялася вода, витікаючи чистою та холодною течією. Трохи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі.

125 слів

***

Похмурий день восени. Сиві важкі хмари облягли зусібіч небо, й ноно неначе нагнулося, налите водою, нависло темною покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ міг початися щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком па мокру землю. Пташки розлетілись хтозна-куди, поховались, і іГїдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи із сумної агонії літнього життя, з його минулої краси і сили.

Журливий краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною і роз'їждженою дорогою. Вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови.

Так проїхали з версту попід лісом. Тут ліс закінчився, дорога розбивалась надвоє, а на роздоріжжі стирчала, низько нахилившись набік, стара корчма...

122 слова

***

Навіть пори року змінюються до невпізнання. Часто посеред зими зненацька видається сонячний день. Потечуть струмки, заголубіє небо, і запахнуть бруньки дерев, а у повітрі мовби розіллється образ весни. І вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна. А то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро. І знову дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись від холоду. Ти готовий наставити руки, щоб не пустити передчасної холоднечі.

Та що може людина зробити проти законів природи? Зима вступила у свої права. Ходила господинею полями і лісами, селами і містами, ходила поміж людьми.

Засипала снігами землю, сковувала морозом річки й озера, перемітала кучугурами стежки і дороги. Там, де вчора був шлях, сьогодні без кін ця-краю піниться гостроверхими переметами розбурхане снігове море.

119 слів

***
Жовтень був мінливим. То сонце пригрівало опустілі поля, то вітер гнав швидкі хмари понад землею. Вологе опале листя ранками ставало крихким, тому що почалися заморозки. Але чи під сонячним небом, чи під низькими хмарами земля спокійно відпочивала.

Піднятий зяб був чорний і бархатистий, а озимина лежала зеленим шовком. І зелень її була по-весняному свіжа і пружна.

А в лісах і на лугах помирали трави. Спочатку вони розгорялися в осінній пожежі й мінилися багряно-золотим суцвіттям, а потім то сохли під сонцем, то мокли під дощем, тому-то потемніли і припали до землі.

У лісі стало і просторніше, і світліше. Поміж кронами дерев вільніше просвічувалась синява неба. Кокетливо виглядали кетяги калини з-поміж різнокольорового листя. Вони не тільки прикрашали осінній ліс, а й не давали розгортатися смутку в душі людини.

128 слів

***

Блискавиці пролітали сичеві над самісінькою головою, громи котилися по його спині й розбивались об неї... Знову вродився вітер, похитнув сича на кінчику гілки. А сич зареготав з нього: «Хо-хо-хо-хо-о-о-о!» А кігті ще глибше увігналися в дерево. Вітер ще раз спробував похитнути птаха, але не похитнув і подався далі. А сич дивився у спину вітрові та синьо-чорній хмарі й реготав. Йому ще й ще хотілося громів і блискавиць, що жили у хмарі, хотілося дощової купелі.

Але тут визирнуло молоденьке сонечко і сказало сичеві: «Годі! Зась!» Він перестав реготати і, відчувши в очах різь, заплющився.

Він так і до дупла пішов по гілці — заплющений. Перед дуплом, на порозі своєї хижі, сич струснув із себе краплі дощу і повільно, вайлувато побрався на постіль з пір'я та сухого листя.

125 слів

***
Як одспіває хурделицями зима і сонечко вгріє землю та води, обирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати від усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, берізок, в'язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків. 

Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого песика Кузьку. Він-бо справді як той жучок, що живе на колосках, — рудий та криволапий.

І йдуть. Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко. Данилові можна перебрести, а Кузьці треба оббігати навкруги, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе.

Тим часом підходять. Данило одмикає двері, промовляючи до Кузьки: «Ну, от ми й вдома, Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...»

127 слів

***

У цьому світі дивне усе: квітка і плід, вітер і зірка, краплина води і найдрібніша піщинка. Та, мабуть, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здавалося б, кого вона краще знає, о як не себе. Адже сама з собою не розлучається ні вдень, ні вночі, під своїм-таки поглядом їсть і п'є, і не спускає з себе ока ніколи і ніде.

Бачить на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б'ється її серце; відчуває, як народжується в голові кожна думка і навіть натяк на думку. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось розгадана ще одна таємниця. Вже, напевне, можна було б осягнути всю глибину її душі... Але ж ні, несподівано постають нові загадки.

126 слів

***
Ранньої весни в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на горбах зеленими табунцями.

Раптом біля самісінького куреня ворухнулася суха бур'янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів: «Пф-пф-пф...» А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами — уся голова якогось підземельника, припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух. «Пфк!» — сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.

Біля куреня в бур'янах і далі в степу було тихо. Аж тоді підземельник підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло двоє очей.

127 слів

***

Із-за лісосмуги виповзала важка гриваста хмара, що була схожа на вайлуватого ведмедя. Ось вона, розчепіривши лапу, згребла легеньку хмарину і проковтнула її, а потім потяглася до сонця. Уже й сонце, мов скибка червоного кавуна, зникло в обважнілому синюватому череві. І тоді сталося щось страшне. Хмара тріснула навпіл, пронизавши небо вогняними стрілами. Здригнувся степ. Злякано припала до землі трава. І з гримкотливим гулом рушила до хлопців темна стіна зливи.
Грицько ухватив Льоньку за рукав. Той скоріше збагнув, ніж почув його слова: «Назад». Вони тікали в село щодуху, але злива, ніби жартуючи, наступала на п’яти, зловісно сичала за спиною. І враз по тілу сіконули тугі струмені дощу (За В. Близнецем, 105 сл.).

Категорія: ДИКТАНТИ | Додав: | Теги: диктанти для 7 класу, диктант 7 клас, тексти диктантів, диктанти
Переглядів: 17663 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.1/26
Всього коментарів: 1
avatar
1
biggrin
avatar