Диктант № 26 Батьків образ

Далеко  тепер  рідна Кирилівка.  За  лісами,  горами,  сніговими  заметами.  За  мурами  та  вежами  старовинної  литовської  столиці  Вільно.  Вечоріє. Легкий присмерк закрадається в хати  і звідти сумовито визирає крізь паморозь на шибках низеньких підсліпуватих вікон.

Край  села — найубогіша, найстаріша хата.

І  така  зчорніла, що,  здається,  ось  зараз  важко  зітхне,  схлипне  затамованим болем  і впаде.

Тарас мовби не  тут, на брукованих віленських вулицях,  а  там, перед осиротілою батьківською оселею,— тривожний і розчулений до тих перших гарячих дитячих сліз, які пролились потай від всевидящого людського ока. Кволий — хто плаче на людях. Це без  слів передавалося йому,  тоді ще  зовсім малому  світлоокому  хлопчикові, від батька — мудрого в  скупих  судженнях  і  вірного  кревному  отчому  родові,  як  сама  бідацька  совість. Козацька  відвага,  чумацька  витривалість,  кожна  кріпацька праця поморщили широке горде чоло, уплели срібло в крила темно-русих брів, а  в  очах  назавжди  лишили  глибоку  задуму  й  небесну  блакить  скорботної  любові  доброго  серця —  таким живе  батьків  образ  у Тарасовій  уяві (За М. Рубашовим; 160  сл.).