Свого коня рицар скеровував за сонцем.  Та ось воно сховалося за обрієм. Тепер неважко було й заблукати. Рицар вирішив покластися на інстинкт свого коня.  Він знав, що коні наділені здатністю знаходити правильний напрямок.

Коли кінь відчув послаблений повід,  він пішов швидше та впевненіше, а невдовзі звернув на лісову стежину.

За мить вершник опинився на лісовій галяві.  Тут стояла похилена хижа. Рицар зіскочив з коня й списом  постукав у двері.

Довго ніхто не озивався.  Нарешті хрипкий голос наказав забиратися геть. На прохання надати нічліг почулася відповідь, що його дасть Бог. На прохання хоча б указати дорогу йому порадили  завітати в болото.

Розгніваний подорожній так трусонув двері, що стіни хатини дрібно затремтіли.

Двері розчинилися. Перед рицарем виріс височенного зросту самітник. В одній руці він тримав смолоскип, у другій – грубезну палицю.  Та коли в світлі смолоскипа блиснули  шолом та зброя рицаря,  хазяїх опустив страхітливу поліняку й запросив гостя увійти.

Коли рицар побачив злиденну обстановку  халупи, він здивувався: чого боїться самітник? Хіба знайдуть тут поживу злодії або розбійники?

На питання рицаря, де поставити коня й де заночувати, самітник широким жестом обвів хатчину. Він зняв з полиці дерев»яну тарільз горохом та поставив її на стіл.

(За В.Скоттом; 195 сл.)