Примостившись з мольбертом за високими кущами, Микола Пимоненко добре бачив алею, сам для нечисленних перехожих залишаючись непомітним. Вдалині з’явилася молода жінка у темному капелюшку з піднятою вуаллю. Художник рішуче узяв тюбик із фарбою. Присутність жінки зробить пейзаж інтимнішим і ліричнішим.

На мить відірвавшись від роботи, живописець із здивуванням роздивлявся людину, відбиту на полотні легким розпливчастим контуром. Без сумніву, він десь бачив це обличчя. Бачив ці очі, великі й замислені. Пам’ять відтворила картину десятилітньої давності. Увійшовши до рисувального класу, Пимоненко зняв покривало із немудрої композиції – білої гіпсової кулі на рушнику. Неквапно проходив рядами, зазираючи в дитячі малюнки. Його увагу привернуло бліде, матове личко дівчинки років одинадцяти. Здавалось, це личко світился зсередини. А очі були бездонні й печальні. Це була Лариса Косач, майбутня письменниця Леся Українка.

Нещодавно хтось приніс художникові збірку поетеси. Книжка вийшла у Львові. Дивувала легкість, невимушеність і мудрість письменниці. В уяві поставала вона, прекрасна й таємнича. Так, тільки такою уявляв Пимоненко авторку…

Жінка наблизилась, їхні погляди зустрілися. Напевне, він також видався їй знайомим. Пимоненко невідривно вдивлявся у жінку. Усе в ній, хворобливій і змученій, було невпізнанним. Усе, крім очей (За Б.Чіпом; 180 сл.).