Головна » Файли » ДИКТАНТИ

На схід сонця
17.09.2020, 00:02
загрузка...

На Федориному городі жоржини розквітли останніми. Поруч із ними ще тяглися їжакуватими голівками до нещедрого вересневого сонця блідо-рожеві айстри, паперово шелестіли під незримими пальцями вітру запечалені хризантеми. Хоч як кохалася у квітах Федора, та не любила подовгу просиджувати біля них без діла — відливалося їй від незапашного цвіту журливістю осені.

Дивною була ця Федора — на селі її хто недолюблював, а хто й побоювався. Суха, рівна, як палиця, і по-чоловічому висока, жилава, зодягалася у щось вдовине, чорне, запиналась грубою хусткою по самі брови і ходила селом, що та мара, неговірка і сувора.

Здавалася Федора старішою за саме село, за ту чорну землю, на якій жила. Старішою й за той гай далекий, з-за якого ранками викочeвалося сонце, і тоді дерева пломеніли щораз, ніби охоплені пожежею; старішою за геть порослий мохом, покритий пліснявою давній колодязь біля циганської могили — лисого піщаного пагорба, що ґулею вискочив серед рівного, як тарілка, степу. Усьому чорному, хмарному, прадавньому, що було у нашому селі, Федора доводилася немовби ріднею. А ще мала звичку, яка була об’єктом гострої цікавості сільських хлопчаків. У негоду чи заметіль, у днину погожу й теплу, як сон немовляти, у вітровій чи непролазну розталь виходила Федора в степ зустрічати сонце. Стояла, що та вогнепоклонниця, від першого промінчика до врочистого виходу з-за гаю вогненної велетенської кулі — і хилила ніколи й ні перед ким не схилену голову, і сиве пасмо вибивалося з-під чорної хустки. Колись давно, саме в такий ранковий час, фашисти розстріляли її сина, її єдину дитину. Тому й ходить зустрічати сонце. Наче хтось посилає — іди, Федоро, іди, може, побачиш сина…

(252 слова) (О. Ніколаєвська).

Категорія: ДИКТАНТИ | Додав:
Переглядів: 110 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar