Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімалися з берегових скель, припадали грудьми до хвиль і плакали над морем. Море потемніло, змінилося. Дрібні хвилі зливалися докупи і, мов брили зеленкуватого скла, підкрадалися до берега, падали на пісок і розбивалися на білу піну. Під човном клекотіло, кипіло, шумувало, а він підскакував, немов нісся кудись на білогривих звірах.

Місяць зійшов над морем, і скелі стали ближчими. Фіолетові зморшки лягли на обличчя, і якась тепла, материнська турбота нахилила скелі над морем. Якась добрість з'єднала берег і море, згоду й смуток. Ріс місяць і блід, росли скелі й блідли. Повитягалися гострі шпилі, одділились окремі камені, перетворившись у білий мармур, одяглися в різьбу, і постав перед нами острів із моря — як Міланський собор... Плеще веслами човен у морі, а з-під весел скачуть вогні, дрібні, маленькі, зелені, як блищаки в петрівчані ночі. Здається, що весло вигрібає з моря приховані у воді багатства. Зануриш руку в море, а з-під пальців скачуть вогні й гаснуть у морі. Ріжеш пальцями воду - і з темної глибини блисне на мить зелена іскра, за нею друга, третя, десята.

Плещуть весла й сиплють дощ іскор.

180 слів                                                    За М. Коцюбинським