Головна » Файли » ДИКТАНТИ

РІДНА МОВА 11 КЛАС. Контрольний диктант
06.11.2014, 18:31
загрузка...

Тема. Контрольний диктант

Мета: перевірити рівень засвоєння знань про основні пунктограми, здобуття умінь і навичок вживати розділові знаки у простих та складних реченнях, відпрацьовувати вміння й навички використовувати здобуті теоретичні знання на практиці; розвивати логічне мислення, орфографічну і пунктуаційну грамотність.

Тип уроку: урок перевірки і обліку здобутих знань, умінь і навичок.

Обладнання: підручник, текст диктанту, текст для аудіювання.

ХІД УРОКУ

I. Повідомлення мети перевірки і способів її проведення.

II. Проведення диктанту.

III. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано зошити).

IV. Проведення аудіювання.

V. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано відповіді на запитання до аудіотексту).

VI. Підведення підсумків уроку.

Тексти для диктантів

На п’ятнадцятому році життя Михайло Кравченко, важко захворівши, втратив зір. Щоб заробити на кусень хліба, він, маючи сімнадцять років, почав навчатися кобзарського мистецтва.

З кобзарем познайомився український художник і фольклорист Опанас Сластіон, і згодом знайомство переросло в щиру дружбу. Записавши виконувані Кравченком думи, Сластіон подав їх до журналу «Київська старовина». Художник вважав, що Кравченко був поетично обдарованим та наділеним неабияким мистецьким смаком.

Щоб утримувати сім’ю (Кравченко мав трьох дітей), він, окрім кобзарювання, займався плетенням мотузок. Для незрячого це було нелегко, до того псувалися пальці. «Як пов’єш вірьовки з місяць, то з пальців дванадцять шкір злізе, де там грати!» — журився кобзар.

Спочатку Кравченко виступав у своєму селі Великих Сорочинцях на Миргородщині, пізніше у різних містах: Харкові, Катеринославі, Києві, Одесі, Санкт-Петербурзі.

Творчість кобзаря зацікавила професора Філарета Колессу. Він записав від нього на фонограф і надрукував шість народних дум та чимало історичних пісень. Між іншим, Кравченко виконував також танці, які на той час майже зникли з репертуару кобзарів.

На схилі літ кобзар передавав своє мистецтво учням: Федору Кушнерикові та Терентію Пархоменку.

Злидні, поневіряння, вимушені мандри підірвали здоров’я народного співця, звівши його в могилу на п’ятдесят дев’ятому році життя. (186 слів)

(За В. Корнелюком)

 

Чарівна природа, неповторний фольклор, оригінальні звичаї цього краю завжди приваблювали й дивували мандрівників. З особливою любов’ю писав про цей край Михайло Коцюбинський: «Якби ви знали, який це казковий закуток, з густо-зеленими горами, з гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Одяг, звичаї, весь уклад гуцулів настільки своєрідний і барвистий, що почуваєш себе перенесеним в якийсь новий, невідомий світ».

Співцем Гуцульщини справедливо називають Марка Черемшину (Івана Семанюка). Його батько — освічений селянин Юрій Стефанович — був від природи обдарованою людиною: він добре співав, прекрасно знав усну народну творчість.

Про раннє дитинство Черемшина згадував: «Взяли мене на виховання на Залісну гору дід і баба...» З їхньої хати виніс письменник безмежну любов до народної пісні, бо тут завжди звучали співанки, оповідалися легенди й казки.

З дитячих літ Іван, болісно реагуючи на кривду, дав собі слово: «Буду вчитись, щоб своєму народові коли не помогти, то бодай сорому не наробити». Навчаючись у Віденському університеті, юнак зачитувався творами Панаса Мирного, але, певно, найбільше враження справила на нього зустріч із Франком. Каменяр постав перед ним як «велике астральне тіло, що гріє всю Україну, а світить далеко, ще дальше».

Працюючи в суді, Черемшина писав чудові твори з гуцульського життя. (190 слів)

(За М. Кучинським )

 

АНДРІАН КАЩЕНКО

Парадокс полягав у тому, що твори цього письменника друкувалися в Празі, Лейпцигу, Берліні — скрізь, куди доля закидала українців. Тільки в Україні його повісті й оповідання з двадцятих років опинилися під забороною.

Чим же завинив Кащенко? Палкою любов’ю до рідного краю, прагненням популяризувати вітчизняну історію.

Юність Андріана проминула у Катеринославі, де він закінчив гімназію, юнкерське училище, де за кілька років скінчилася його військова кар’єра. Вийшовши в запас, працював службовцем на залізниці.

Переїхавши до Петербурга, Кащенко відчув себе щасливим: українці столиці, об’єднавшись у «Громаду», влаштовували лекції, концерти, вистави... Письменник поринув у національно-культурне життя.

Повернувшись до Катеринослава і заснувавши українське видавництво, Кащенко писав: «Перевтомився, видавши двадцять дві книжки своїх творів, і деякі з них протягом року вийшли двічі». Такі твори, як «Зруйноване гніздо» та «Борці за правду», зробили ім’я Кащенка широковідомим, бо, за словами критиків, «підвищували в молоді національний гонор».

Особливу увагу приділивши добі Хмельницького, автор відтворював волелюбні, героїчні характери палких патріотів, захисників України. Як ніхто, він умів поєднати об’єктивну розповідь з романтичною, лірично забарвленою белетристикою.

Перевтома далася взнаки — не витримало серце. На жаль, могила письменника не збереглася: влада хотіла, щоб забулась не тільки творчість, а й прізвище Кащенка. (186 слів) (З календаря)

 

Раптом поміж листя заворушилось грубе гілляччя. Страх уступив мені в п’яти, а коли гілляччя посунуло через кущі, шарудячи й шелепаючи, душа зовсім обмерла.

— Бач, лось який! — стиха мовив дід.

Це й справді лось подерся через кущі, понісши на голові важкі гіллясті роги.

— Діду, а це що таке чубате?

Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики. Ну, не птаха, а цілісіньке тобі свято, що літає, гніздо в’є, пташенят годує.

— Одуд,— сказав дід.— Присів коло свого гнізда.

Трохи далі в дубняку лунав сухий, чіткий перестук: почіплявшись пазурами за стовбури дерев, строкаті дятли довбали дзьобами кору, дістаючи з-під неї поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливістю вони трудились, нагадуючи мені і діда, і бабу, і матір, які вже коли заходжувалися коло якогось діла, то так пильно, ніби оці дятли.

Йдучи попереду, мати співала, а баба Килина підспівувала сухим голосом: «Чорні птиці, білі птиці, наче світлі й темні лиця...»

Хочу радісно крикнути — до рідних своїх, до землі, та крик застряє в горлі. Й немає слів, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей світ, розкажеш про цей світ? (185 слів)

(За Є. Гуцалом)

 

ІВАН КРИП’ЯКЕВИЧ

Коли кілька років тому, реорганізовуючи Львівський науково-дослідний інститут суспільних наук на Інститут українознавства Національної Академії наук України, йому присвоїли ім’я Івана Петровича Крип’якевича, українська громадськість сприйняла цей факт радісно. Надання інститутові імені видатного історика— справедлива данина його світлій пам’яті.

Майбутній учений народився на Галичині, в оповитім переказами Львові. Іванів батько походив із давнього роду, що налічував не одне покоління священиків. Зацікавленість минувшиною прийшла до хлопця в гімназії, а в стінах Львівського університету Іван почав формуватися як здібний дослідник. Тут він познайомився з історіографом, що стояв на порозі європейського визнання,— славнозвісним Михайлом Грушевським.

Молодий учений опрацьовував проблематику козаччини — це й визначило його майбутнє як історика. Численні публікації в періодиці загострили перо майстра наукового слова. У часи, малосприятливі для української науки, Іван Петрович обійняв посаду завідувача кафедри історії України. Тріумфом стало присудження йому без захисту ступеня доктора історичних наук.

У часи німецької окупації вчений працював у видавництві, боронячи вітчизняну науку від гітлерівського блюзнірства. Однак після війни саме за це був переведений до Києва, де розпочалося відверте його цькування. Безпідставній критиці піддавалась і дружба Крип’якевича з академіком Грушевським.

Зрештою, високий авторитет ученого подолав політичні заборони, хоч для партократів він лишився «буржуазним ученим». (190 слів)

(3 календаря)

 

ПРОЩАННЯ

Коли востаннє виходив з хати, почувався так, наче душа моя досі була зодягнена в чародійний мальований квітник, а тепер мушу кожну квіточку зняти з душі, з серця, вирвати з думок. Попрощався з садом, із подвір’ям.

Сів у машину, виїхав у вуличку, а потім причинив ворота, що скрипнули жалісно, наче заплакали. Надумавши проїхатись селом, я вів машину повільно, бо до всього хотів приглянутись і все запам’ятати. Яскраві мальви цвіли по обійстях та по узбіччю дороги. На цегляний постамент здерся півень — великий, гребенястий, вогненно-рудий. Чи не цей голосистий будимир перед досвітком озивався полум’яною сурмою, випередивши всіх сільських півнів? Що людина, що птах — одного поля ягоди: і людина, і птах прагнуть самоствердження.

Поминувши луг, озирнувся — Яблунівка віддалялась до обрію, наче в небуття відсувалась. На прощання я всміхнувся їй, наче рідній, і в серці затремтів біль...

Села я сприймав як безмежну книгу рідної землі. І якщо розділ цієї книги, пойменований Яблунівкою, такий казково багатий і невичерпний, то яка ж вся книга, в котрій незчисленна кількість сторінок! Кому до снаги відкрити могутній зміст усієї книги, хто той богатир і велет? Очевидно, сам народ наш. (180 слів)

(За Є. Гуцалом)

Категорія: ДИКТАНТИ | Додав: | Теги: Маруся Чурай, НЕЗРЯЧИЙ ПОВОДИР, КРИП’ЯКЕВИЧ, ПРОЩАННЯ, АНДРІАН КАЩЕНКО
Переглядів: 2574 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
avatar