Була руда осінь.

Руде кошеня мружилося, підставляючи свої худі боки холодним променям рудого  сонця.

Руде життя… а ще недавно  воно  було  для  кошеня  золотим.  І пахло не  їдким димом осінніх вогнищ, а смачними котлетами, смаженою картоплею  і  свіжим молочком.

Та  враз  поруділо.  Поруділо  осіннім  ранком,  коли  безжалісна  рука кинула руденьке кошеня на рудий килим листя.

І  тепер життя  стало безнадійно рудим.

Руде  дівчисько  схлипнуло.  З  рудих  вій  текли  веснянкуватими  щоками  сльози.

І день був рудим. Ще недавно він здавався дівчиську золотим. І пахнув  він  сміхом, щастям  і ще  трішечки  айстрами, що  знайшла  в шкільній сумці. Та байдужі хлопчачі очі дивилися сьогодні на  іншу, його рука тримала руку  іншої…

Руде кошеня  довірливо потерлося  біля ніг  рудого  дівчиська. Несміливо стрибнуло на коліна — замуркотіло. І висохли сльози, й посміхнулися  веснянки.  І  світ  став  золотим,  бо  двоє  рудих  і  самотніх  знайшли одне одного.

Золотим килимом листя під сяйвом золотого сонця йшла золотокоса дівчина,  а на руках у неї вдоволено муркотіло  золоте кошеня.

…Була  золота осінь  (За А. Акуленко; 161  сл.).