О Деметро! Мати-земле моя!.. У біло-рожевому він­ку з весняних квітів, у смарагдовій накидці із зелених шат, у золотавому багрянці щедрої осені — ти завжди прекрасна.

Варто лише тобі захотіти, і безкрайні похмурі степи усміхнуться барвистою веселкою квітів, у пустелях по­тягнуться до сонця зелені паростки, наповняться соком виноградні грона. Ти божество!

Хто ж ця богиня, яка начебто й не існує, але чия не­зрима присутність відчувається в буянні квітів, луків, лісів, на честь якої складалися гімни й оди?

Це — Деметра; Мати-земля. Богиня родючості, як на­зивали її давні греки. Серед усіх інших богинь вона найшанованіша. Не прогнівити б її. Не образити. Настане весна. Пригріє сонечко. І віддячить Деметра кожному, хто пам'ятав про неї, хто вірив у її чудодійну силу. І за­цвіте в лузі калина, а в садку в білій хустинці застигне замріяно вишенька: це пишне весняне вбрання, що по­дарувала Деметра, вишеньці найбільш до вподоби.

Зашумить, зажуриться ліс: навкруги вже зелено, а він ще не вбрався в зелені шати. Час і про нього зга­дати Деметрі. Літо коротке. Коли ще достигнуть чорни­ця і журавлина, горіхи й ожина.

В урочистому чеканні нива, їй добре відомо, що і ка­лина, і вишенька, і красень ліс із першими променями сонця вкриваються рясним квітом. А про неї мають по­дбати люди. Адже без хліба їм ніяк не прожити.

Мине небагато часу, і вкинуть вони в масну ріллю крихітні пшеничні зернятка. Теплі весняні дощі напу­ватимуть їх живою водою, сонечко відганятиме холодні вітри. А земля-Деметра подарує їм ту дивовижну силу, завдяки якій зернятка перетворяться на тендітні зеле­ні стеблинки, паростки, які згодом зігнуться під важ­ким колосом.

Так було давно.

Так буде завжди. (С. Кургузов)