Священні садиби

Ох,  як  любив  вас,  священні  садиби  в  Україні…  Ви  вже  позникали, але моя уява тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому  серцю… Тільки  з-за  ваших  тинів,  тільки  з-за  ваших  садків  я  чув дівочі  голоси, що  збуджували  в моїм  дитячім  єстві  ті  почуття,  з  якими я, уже вирісши, пішов у життя, неначе дурний багач із золотими грішми на базар… але який, походивши по ньому й не  знайшовши  того краму, що хотів купити, повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й не  знайде бажаного  в житті…

Але  що  там  священні  садиби,  коли  он  хутір  наш  убогий,  але  прекрасний  осідок  людський,  як  постав  він  під  опівнічно  низькими  небесами  з  високою мрією  і  сподіваннями. Що  з ним  уже  управники  різні, власті видворяли, під закони різні свої його тиснуті, а він же під закони і не тиснувсь. а подолати одразу не могли. Так свої ж поселяни недалекі й додовбували, добивали. Нема ворога злішого, кажуть, як колишній друг. а  так  і  тут воно було  (За А. Кондратюком; 162  сл.).