Головна » Файли » ДИКТАНТИ

Тренувальні диктанти 11 клас
18.08.2014, 12:43
загрузка...

Текст № 1

Межи пасмами блакитних гір, повз легендарний Байкал, про­ходячи ген-ген в нічному небі через височенні перевали Станового хребта, він пролітав мовби жмут метеорів, блискотів межи зір. Спускався в долини і знову підносився, бився над стінами урвищ, крутивсь, як блискуча спіраль, чудом тримаючись на скелястій мозаїці.

Це найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі. Мавши маршрут майже на пів земної кулі, маршрут «Нєгорєлоє — Владівосток», тобто від понурої Прибалтики і до берегів Японського моря, маршрут на 12 тисяч кілометрів і стільки ж назад, він був до того відповідно пристосований і устаткований, — до комфорту і вигод в безперервній десятиденній мандрівці. Чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії.

Радісний і святковий, сповнений вщерть життям і дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, ніби окремий світ між світами. Дріботів, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, і мерехтів, мерехтів.

У м’яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на колесах, і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану (За І. Багряним; 198 сл.).

 

Текст № 2

Я впевнений, що переважна більшість зголошених канди­датів запаморочена блиском можливості і навіть не думає про добро України та її народу. Можуть були і такі, що з ворожим розрахунком і поміччю пхаються наверх, щоб зламати молоду ще і слабку державу.

Мусимо пам’ятати, що кожний політичний кандидат, щоби бути вибраним, мусить говорити своїм виборцям, що вони хочуть чути. Від його обіцянок залежить його успіх.

Я особисто брав участь у багатьох виборчих кампаніях у Ка­наді. З практики знаю, що кожний член парламенту справді виявить себе щойно пізніше у щоденній практиці, але виборець уже нічого не вдіє, якщо вибраний більшістю голосів не робить того, що обіцяв.

Дозрілі й вироблені в демократичній системі люди оцінюють політичного кандидата не за його говорення під час виборчої кам­панії, а з того, що він робив роками і як виконував узяті на себе обов’язки. Це практичне поняття є згідне з прийнятою формою оцінки усіх студентів у світі. Професори дають оцінку своїм сту­дентам за те, як вони вчилися, а не за те, що вони обіцяють.

Англійське прислів’я каже: «Роби те, що вмієш найкраще». Ніхто в світі не може робити того, чого він ніколи не робив (За П. Яциком; 187 сл.).

 

Текст № 3

Купці, скільки їх бачив Сивоок, мало чим різнилися від діда. Були дужі, грізні на вигляд, добре озброєні, мали голоси такі гучні, що хотілося затуляти вуха. Однак вони відразу бачили, що на Родима їхні голоси не діють, тому переходили від крику до погроз, хапалися за мечі, кликали слуг, і ті пхалися до хижі а чи під очеретяне накриття. Наставляли на старого довгі списи. Кінець завжди був той самий. Родим непомітним для ока пору­хом сягав до стовпа, який підпирав покрівлю, і ось уже в його важкій руці коротко зблискував неймовірно широкий і довгий меч, і обрубані одним ударом списи сипалися до ніг старого, а легенькі купецькі мечі з дзенькотом падали слідом. Мечі були порозвішувані в Родима на всіх стовпах, однаково широкі, з чор­ними рукояттями, без піхов, він ніколи не гострив їх, але нічого гострішого Сивоок не бачив; ніколи не чищені, вони не тьмяніли, не іржавіли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорінь води. Якось Родим забув знову повісити меч після особливо пал­кого зіткнення з купцями-грабіжниками, він просто приставив його до стовпа і взявся до своєї роботи, і тоді Сивоок тихцем спро­бував підняти зброю, вхопився обіруч за чорну рукоять, похилив тяжке залізо на себе, смикнув догори і впав, накритий безжаль­ним тягарем (За П. Загребельним; 203 сл.).

 

Текст № 4

Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив і я так, але, видать, не догодив і схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. У божому храмі страшенно пахло свіжовиробленими кожухами і розігрітим воском. I в бабинці, і в притворах молилися люди, а між ними незграбився розчепірений титар, якого боялася уся дітвора. Зараз він робив дві роботи: зби­рав коновчаний збір і гасив свічі. Губи в нього товсті, капшучисті: дмухне, свічка тільки блим — і вже нема ні вогника, ні обличчя святого за ним.

Люди казали, що церковний староста з одних недогарків нажив казан грошви. Титар гнівався на таку мову й говорив, що через церкву й «таке врем’я» скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвір’я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому іржати, мукати, бекати і кувікати. А «таке врем’я» позначилось тільки на титаревих стінах: він, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартістю в сорок і двадцять карбованців — сороківки ближче до божниці, два­дцятки — до помийниці.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було нама­льоване за бабинцем прямо на дерев’яній стіні (За М. Стельма­хом; 202 сл.).

 

Текст № 5

Багато пройшло культурно-політичних хвиль через нашу землю, як це ми пробували накреслити попередньо. Багато преріз- них культурних струмів, струмків і потоків. Величезне значення при цім мав факт давньої приналежності нашої землі до антично- грецького культурного кола. Але треба при цим ствердити ще одну, не менш важливу річ.

На зміну Греціі, як відомо, прийшов Рим. Отже, Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілість, ніколи довше не затримувався.

Рим і його культура були, в певнім сенсі, протилежністю грець­кому світу. Коли антична Греція була явищем, в першу чергу, культурним і культуротворчим, у питомім значенні цього слова, то культура Риму — це була культура політична, державна, вій­ськова, правнича. Коли в осередку антично-грецької культури стояла особистість, індивідуальність, то в осередку культури Риму стояла дисципліна, ієрархія, організована цілість, що обі­ймала всі «провінції» і знаходила для кожної індивідуальності її структурно-будівне місце.

Рим не залишив нам ані великої літератури, ані великої філо­софії, ані великого, остаточного мистецтва (поза інженерним).

Але Рим залишив величаві і вічні скарби в постаті державного будівництва, війсковості, державної організації, а передусім — у галузі права.

Рим залишив нам вікоповний ідеал громадянина (За Є. Мала- нюком; 183 сл.).

 

Текст № 6

А я стою серед подвір’я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живо- видячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя сте­жина, мов клубочок.

I так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, поди­витись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам. Але з ким я піду і де мені взяти чобіт?

Тільки тепер дивлюся на свої босі посинілі ноги, важко зітхаю і плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пішла: не встигнеш босоніж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе і називають махоме- том, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мідною пряжкою, горіла б вона зі своїм плаканням ясним вогнем! (За М. Стельмахом; 180 сл.).

 

Текст № 7

Зранку парило. Небо повилося каламутною плівкою і, хоч хмар не було, стояло над містом невмите і сколошкане. Сонце борса­лося в тому киселі, ніби заплутана в павучих тенетах муха; сьо­годні вночі місто, здається, не змогло прийняти щодобової нічної купелі і вимести зі своїх закутків застояну жарінь.

Вийшовши з дому, я відчув, що в мене ледь-ледь тремтять пальці — це було зле, бо я мав сідати за кермо автомобіля. Спро­бував зібратися на силі, тобто внутрішньо зосередитися, — замість іти до трамвая, який мав би завести мене до автомобільної сто­янки, я трюхцем побіг. Любив бігати, бо це давало тілу бадьорість і снагу на новий день. Але сьогодні заспав, отож тільки махнув кілька разів руками вдома і, кинувши в обличчя пригорщ теплої води, помчав на роботу — все в мене було розраховано до секунди.

До трамвая я, одначе, не добіг. Чи не було чим дихати, чи я й справді не встиг до ладу прокинутися, але мені сперло подих. Змушений був піти вільним кроком, а коли перебігав улицю, з-за рогу вискочив червоний легковий автомобіль, і я ледве вряту­вався від нього, пострибавши, як олень, гігантськими стрибками (За М. Слабошпицьким; 182 сл.).

 

Текст № 8

Хтось невидимий гасив по черзі зорі, як свічки. Коли згасла остання і з небес було знято важку темну попону й одягнуто легку блакитну, взяла Настя-Спасителька кошик з пасками та крашан­ками і пішла до церкви. Кричали по дворах півні, яких поли­шали поліщуки в надії що скоро повернуться. Настя-Спасителька толочила зловісну тишу. Ніде нікого: не скрипне хвіртка, сплесне у криниці розбуджена відром вода. Сама, як перст на все село, на весь білий світ.

I посеред церковного подвір’я пустка. I дзвони мертві, і кри­ниця з дубовими цямринами мертва, і замок на церковній брамі мовби завмер, і роса на траві змертвіла. Настя прочинила хвіртку й протолочила в ній стежку до дерев’яних східців. Роззирнулася, сподіваючись, що все де сон, який зараз мине і з усіх вулиць посуне люд, і стануть навколо церкви, засвітять свічечки, і вда­рять великодні дзвони. Невідь скільки стояла й чекала дива. Вперше в житті не перехрестилася до світила, а коли добачила краєчок сонця, оторопіло позадкувала до хвіртки. Зацькова­ним поглядом зиркала за тини, по вікнах. Усе ще не вірила в ці вулиці, хати без людей, у ці з похованою навіки водою криниці, у цей розтерзаний солов’ями, криком півнів, любовним перегу­куванням диких голубів світанок, в якому — жодного людського голосу (За К. Мотрич; 195 сл.).

 

Текст № 9

У вухах Івана гуло. Увесь був тепер на Красному груні тої ран­ньої зеленої весни, коли тільки-тільки вибрався з першою жоною Марійкою ярювати. Од батька дістала в посаг на корову сіна, лісок і толоку. Вперше газдували собі. Літувка була понівечена вітрами та негодами. Він латав дранкою дах, вона замащувала полупані стіни, білила глинкою для чистоти і привітності. Потім зносили докупи ріща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сіяли овес і ячмінь, по кошарах садили картоплю.

Намозолений денною працею, Іван увечері прилягав на галя­винці обіч халупи й дивився, як вогники блимають у далекій Забережі, у долині Тересви. По легкому вітрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потічок, дзвоником под­зенькувала корова на палі.

З халупи озивалася Марійка — кликала до вечері.

 

Заходив тоді, коли ватра осявала засмагле Марійчине лице, — молодиця доладне поралася коло плити: мішала у горщику-залізняку токан, смажила яєчню. Іван ще хапав відра й схи­лом біг до джерела по студену воду.

Хвильку перед криницею застигав, бо широкий місяць уже не висів над густим темним лісом, а мив лице у воді. Щоб не збити каламуть, !ван обережно зануряв відро, місяць гойдався над вінцями, поки не вихапував його й не ніс до хижі (За І. Чендеєм; 193 сл.).

 

Текст № 10

З дитинства найулюбленішим захопленням видатного пись­менника були птахи. До самої смерті він обожнював голубів. Їх у Білоусів розводив старший брат Дмитра Павло. Коли Дмитро Григорович пригадував теплі рядки Максима Рильського про цих птахів, здавалося, він знову повертався у своє дитинство, до рід­ної батьківської хати.

3 тієї батьківської хати в Курманах і починається Пернате царство Білоуса, в якому «Жар-птицею» став птах його дитин­ства — вишнево-оксамитовий голуб.

Дмитро Григорович любив спостерігати за різноманітними птахами та цікаво розповідати про них у своїх художніх творах. Про трепетне почуття до птаства поет написав багато віршів, що увійшли до його книжок.

Нещодавно в одному з київських видавництв побачила світ остання книжка Дмитра Білоуса «Жар-птиця», замислена авто­ром ще за життя як тематична, природознавча збірка віршів для дітей. Ця книжка підсумовує мистецький доробок письменника про нашу орнітофауну об’єднавши всі твори про птахів у казкове Пернате царство Білоуса. «Жар-птиця» Дмитра Білоуса — це диво- слово письменника про українську природу, в якому головними героями стають людина і пташка. У книжці Дмитро Григорович відповідає дітворі на безліч запитань, зокрема й на концептуальне запитання самої книжки: чи знаємо ми птахів, чи знаємо закони, за якими вони живуть? (За О. Бакуленком; 186 сл.).

 

Текст № 11

Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, волосся, і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і зовсім ущух і зник.

Велетенський чоловік з побитим крутою сивизною диким заростом на голові й на обличчі, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум’ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звідти чорне і злякано сховається за миготливу червоність, бузкова каламуть розчиняється в ніжній синяві,— барви наро­джувалися, вигравали, мінилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горні, потім на обличчі, на широких дідових руках, на всій його могутній постаті, а відтак пливли на Сиво­ока, проходили крізь нього, і він відчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленій хижі, а ще він жив відвагою такою самою, як та, що була в дідових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум’я і діставали звідти заціловані вогнем дивні речі, що світилися барвами, ще несподіванішими й яснішими, ніж бачив хлопець на землі й на небі (За П. Загребельним; 200 сл.).

 

Текст № 12

«Хто не знає свого минулого, той не вартий щасливого май­бутнього»,— писав відомий український поет Максим Рильський. І це справді так. Учні нашої школи свято бережуть пам’ять про своїх предків. Шанобливе ставлення дітей до предметів народ­ної старовини, бажання прилучитися до прадавніх національних витоків вилилось у рішення створити шкільний музей. Шкіль­ний музей побуту й етнографії був створений на основі мате­ріалів, зібраних під час учнівської експедиції в рамках руху «Моя земля — земля моїх батьків».

Активну участь у поповненні музею експонатами взяли не тільки учні, педагоги, а й жителі мікрорайону Клокучка та села Біла. Кожна нова зустріч із цікавими людьми збагачувала шко­лярів духовно. Зібрані матеріали класифіковані: жіночий одяг (сорочки), глиняний посуд, предмети побуту, вироби ткацтва.

При музеї створені різні секції: пошуково-краєзнавча, фольк­лорно-етнографічна, літературно-фольклорна.

Так школярі з пошуково-краєзнавчої секції збирають різні легенди про походження назви району Клокучка, де розташована наша школа та сусіднього села Біла.

Робота фольклорно-етнографічної секції спрямована на вив­чення пісенної творчості рідного краю. Юні краєзнавці записали від місцевих жителів на магнітофонну стрічку весільні пісні, які стали основним матеріалом для підготовки до виступу фольклор­ного колективу нашої школи на міському конкурсі (За Т. Яківців; 191 сл.).

 

Текст № 13

Десь за п’ять тисячоліть до Христа усі теперішні так звані індоєвропейські народи говорили ще більш-менш однією спіль­ною мовою, яку ми умовно звемо праіндоєвропейською. Мова ця скоро почала розпадатися на окремі говірки, які довгий час різ­нилися між собою дуже мало, а пізніш дали початок окремим індоєвропейським мовам, сьогодні існуючим головно в Європі й частині Азії.

Прабатьківщину чи правітчизну індоєвропейської мови перше шукали в Азії, за Біблією — поміж річками Тигром та Єфратом, але ця азійська теорія скоро була відкинена. Тепер наука вста­новила, що прабатьківщина індоєвропейських народів знаходи­лась в Європі й займала дуже великий простір, а слов’яни жили приблизно на тих землях, де живуть вони й тепер. Мови бал- тицькі — литовська, латиська та прусська — в давнину належали до однієї групи разом із мовою слов’ян, творячи одну балтицько- слов’янську мовну спільноту. Що це було дійсно так, показує нам порівняння мов слов’янських з балтицькими, а головно порів­няння старослов’янської з мовою литовською, як найголовнішою представницею балтицької сім’ї. Десь за дві тисячі років до Христа індоєвропейська прамова остаточно поділилася на окремі сучасні мови, ще досить близькі одна до одної, а литовсько-слов’янська спільнота розпалася пізніш, десь у першому віці по Христі, а може й давніше, на дві мовні групи: балтицьку та слов’янську, і кожна з них пішла своєю дорогою дальшого життя (За І. Огієнком; 198 сл.).

 

Текст № 14

Фараон плакав, і йому здавалося, що на нього співчутливо дивляться всі тисячоліття зі знаменитих єгипетських пірамід.

Відколи себе пам’ятав, плакав уперше.

В його по-старечому вже осклілі очі заглянуло високе небо і не побачило там нічого, крім осиротілості.

Він почувався як кожен, хто все своє життя ішов пліч-о-пліч зі славою, сприймав її як звичне й невіддільне від себе, ніби своє ім’я, і раптом якогось дня слава нагло відвернулась од нього, він сам собі став осоружний, лишився з виснаженою душею, як буває з тими, хто, сам того не помітивши, пережив свою славу. Порожня і німа душа його ставала безживною пустелею, і здавалося, вже ніколи не проросте в ній навіть кволий пагінець радості.

Досі Фараон був переконаним і послідовним оптимістом. Він навіть і гадки не мав, що його підстерігає отака безрадісна старість на давно зів’ялих лаврах. Так можна дожити й до того, що в усіх викликатимеш почуття жалю — нижче за це впасти вже нікуди.

А все починалося того бляклого ранку, коли Фараон, ясна річ, нічого не підозрюючи, вийшов на зв’язок з координаційним центром, щоб повідомити про оту новину: його призначено комен­дантом старої, всіма давно покинутої бази, що розташована неві­домо де й невідомо кому потрібна, бо давно вже втратила будь- яке значення (За М. Слабошпицьким; 193 сл.).

 

Текст № 15

Велично їхали Сагайдачний з гетьманською булавою в руці. За ним ішли хорунжі з військовими корогвами та з турецькими й татарськими бунчуками здобутими під час походу. За ними ішли козаки куренями. Поперед кожного куреня ішов отаман. Дивна це була картина! Вона вражала навіть тих, хто багато вже дива бачив на своєму віку. Пишне турецьке вбрання на козаках, здобуте під час останнього походу, козацькі та польські кунтуші з вильотами, попідшиваними всякого кольору дорогими ткани­нами. — все так і горіло на сонці, аж сліпило очі.

Гордо виступало козацьке військо, знати було, що люди почу­вають себе ні від кого на світі не залежними і вільними робити що схочуть і як схочуть.

Старий Небаба йшов поперед свого коріння і ледве помітно всміхнувся під сивим усом, скоса поглядаючи на велетня, що ніс на руках маленьку татарочку. Дитина вхопилася правою ручкою за шию Хоми і здивовано дивилася навкруги своїми чорними оче­нятами. Біля Хоми йшов вусатий Карпо з своїми товаришами — з веселим Грицьком та чорнобровим Юхимом, що колись возили на собі лозяну чортохайку з довготелесим ксьондзом Загайлом. Не було з ними тільки колишнього друкаря Хведора Безрідного: зостався він довіку лежати край старого Дніпра під Кизикерменом, а замість його пішов його джура Ярема (За М. Загірною; 195 сл.).

Текст № 16

Щоб вважати себе членом певної нації, мало любити свій народ. Тільки тоді станеш активним громадянином, коли взнаєш і зрозумієш історичну долю народу, його природжену національну вдачу, здібності, хист. Відчути себе членом певної нації має спромогу той, хто змалку з нацією зрісся і не тільки безпосередньо відчуває, а й щохвилини розуміє свою до неї приналежність. Для такої людини нація – не тільки святощі, не просто сім’я, це ланцюг з найміцнішого заліза, а вона сама – нерозривне його кільце. Для такої людини нація - непорушна крем’яна скеля, а вона лише її зернятко.

Та ж людина, яка не відчуває й недобачає, що її прив’язує до нації, помалу відривається від національного грунту. Величаючи себе патріотом, вона не відчуває зв’язку з нею, не помічає пекучих її проблем. Вона вагається: душа її прагне до рідного, а розум, не маючи знання про те рідне, шукає іншої стежки до задоволення душевних потреб.

Така людина двоїться у ставленні до рідного. Душа її почуває, що вона не в рідній хаті, їй хочеться повернутись до рідного... А щоб не було таких національних калік, треба плекати, розвивати в дітях свідомість вартості своєї нації (За Григор’євим-Нашим; 180 сл.).

Текст № 17

Осіннього надвечір’я на вулицях Відня з’явився чужинець в легкому світлому костюмі. Чужинця видавали в ньому великі, майже чорні очі і засмагле обличчя м’якого слов’янського овалу – таких очей і такої засмаги у віденців не буває. Від стрункої його постави віяло аристократизмом, від сяйва очей ніби аж світлішали віденські вулиці.

Він блукав містом, заглиблений у себе. Він щезав, мов ранкові тумани над Дунаєм, а тоді з’являвся знову. Так було раз і вдруге, а втретє він поїхав з Відня назавжди...

О Відню! Європейська столице, озвучена геніальною музикою Бетховена, веселими руладами щасливчика Россіні та грайливими вальсами Штрауса! Ці віденські видива, цю з’яву Коцюбинського на твоїх вулицях малює уява з любові, що переходить в поклоніння перед видатним майстром.

Усе життя вслухаємось у музику безсмертної й незрівнянної його фрази. Вона невловна, прозора, мінлива й невидима, але така ясна в своєму мелодійному звучанні, аж заходиться душа. Очевидно, витончена його натура, надзвичайна сердечна чуйність і схильність до усього прекрасного на землі визначили його стиль. І за всієї поваги, яка йому віддається на почесному й високому місці серед класиків літератури, лишається відчуття, що ми його в чомусь недооцінюємо (За О.Сизоненком; 180 сл.).

Категорія: ДИКТАНТИ | Додав:
Переглядів: 863 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
avatar