Юко – ще дуже молодий пес. Лиш  недавно був він непоказним чорненьким цуценям з біленькою смужкою довкола шиї, схожою на комірець, і біленькими шкарпетками на передніх ногах. Його віддані карі оченята дивилися на мене з цікавістю. Щодня Юко виростав і розумнішав: заганяв худобу куди слід, приносив забуті чи залишені далеко речі. А коли помилявся й усвідомлював це, тікав засоромлений подалі з очей, поки його хтось не заспокоював. Часом Юко допускав помилки, і, бувало, з аж надто благородних намірів.

Іщли якось ми з ним до річки. Дивлюсь, біжить повз нас наполоханий кимось крілик. Юко відразу кинувся за ним і схопив за спину. Грузно сяйнули гострі ікла. Тут, здавалося, й кінець дрібноті. Я озирнувся й побачив цікаву картину.

Читати далі...