Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Дівоче намисто
20.02.2013, 13:44
загрузка...

Дівоче намисто

Паничі –

 Дукачів,

 А поповичі з міста

Навезли намиста…

 (Т. Г. Шевченко)

 

Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. До римської епохи, в місцях, які були заселені слов’янами, археологи знаходять металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки і дочки наших предків уже в той час носили намисто.

В староукраїнських літературних пам’ятках намисто під назвою "бисъръ” або "бисръ” зустрічається вже в Х-му столітті. На території нашої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті намистини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середині течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще й металеві, характерні для Волині, Київщини та Галичини, - це т. зв. Намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.

В археологічних знахідках часто трапляються нанизані на нитку маленькі раковини типу "Cypreamoneta” і "Cyprea pantherina”, що були в той час предметом торгівлі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що княжа Україна-Русь мала торгівельний зв’язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.

Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато різноманітного матеріялу для сільського населення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або й самі ягоди – це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки (Staphilea pinnata L.). Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі червоне намисто з ягід шипшини, чи свербиусу (Rosacanina L.)

За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й перлів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів "жемчугу” – перлів. Це крім коралів та інших видів намиста. Тож не дарма, що, згадуючи про ті часи, збідніле тепер населення України каже: "Були корали та пішли далі, були перли та вся стерли!”.

Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:   

 

Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,

Питається багацький син, чи маю коралі.

Або:

Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,

Думав тобі на Рахмана коралі купити.

По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою "доброго намиста” вважаться великою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про "добре намисто”, як ось:

У доброму намистечку

В садочку гуляє…

Або:

Ой, надіну я сережки

І добре намисто…

Було колись поширене в нас  і гарне гранатове намисто, що пізніше замінилося скляним наподоблюванням  природної гранатової барви.

Намисто, як і інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

В будні дні при роботі дівчата одягають не дуже багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бо ж, за народним віруванням, розсипане намисто накликає біду. Про це згадується і в народних піснях:

Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,

Сумна вона, невесела – коралі згубила.

Коралики утонули, а хусточка плавле,

Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.

Про це ж саме і в  Т. Шевченка:

Уночі,

Ходячи,

Намисто згубила…

 

Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.

Колись, бувало, в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, "щоб зберегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село чи до міста, дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це співається і в пісні:

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто.

 Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:

Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,

Купить мені коралики двадцять штири штуки…

Серед народних приповідок про намисто є такі

"Тряси мене, парубоче, щоб намисто бряжчало”,

 «Намисто -  не тісто, в печі не спечеш” – мовляв, треба купити за гроші.

Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі, якщо і носять намисто, то дуже не багато – один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо у Т. Шевченка:

А я жіночку свою любив –

І господи єдиний!

Як те паня, як ту дитину,

 У намистечках водив.

 

Дукачі

Серед намиста на окремих шнурочках, чи ланцюжках, або й нанизані на нитку разом з намистом був хрестик і був дукач. Дукачі – це золоті монети, що звалися дукатами. Колись в Україні дівчата носили справжні золоті австрійські дукати, а пізніше були в ужитку і російські золоті рублі або фальшиві дукати, що спеціяльно виготовлялися місцевими ювелірами.

Розуміється, що золоті та срібні дукачі – це вже була дорога річ, що її могли собі дозволити тільки заможні дівчата. Серед майна полковника Перехреста є один "червоний”, що зветься "одукат”, і це була, очевидно, належність його дочки.

В одній із жартівливих пісень на Волині дівчина хвалиться перед парубком, що у неї –

…батько багач,

Штири воли на оборі,

Ще й на шиї дукач…

 

А дівчина-гуцулка каже, що –

 

Хвалиться багацький син, що буди ходити;

Не маю я білих грошей на шиї носити.

 

Колись за добрих часів на Україні був звичай, за яким хрещений батько дарував золотий дукач своїй похресниці в першу річницю христин. Найкращий подарунок-дукач був той, на якому був викарбуваний образ святої Великомучениці, ім’я якої носила похресниця: Катерини, Варвари, Марії Магдалини та інших. Цей звичай вже давно занехаяний, бо матеріяльний стан населення України не дозволяє підтримувати його.

 

Згарда

Згарда – це намисто з литих мідних хрестиків, нанизаних на ремінчик, шнурок або дріт. Згарда і формою хрестів, і своїм характером зовсім подібна до срібного намиста, що цого знайшли археологи на території садиби Михайлівського монастиря в Києві. Це «михайлівське» намисто також складалося з хрестиків грецького типу. Крім того археолог Ханенко знайшов у старослов’янському похованні в селі Жукані Остерського повіту на Чернігівщині зовсім таке ж саме намисто-хрестики.

У наш час згарди збереглися тільки на Гуцульщині та й то вже зустрічаються рідко. Дівчата й молодиці гуцулки все більше й більшезахаплюються купованим намистом, а про згарду – таку цікаву й архаїчну оздобу, на жаль, забувають

Археологічні знахідки свідчать про те, що згарда була загально відома жінкам й дівчатам на початку християнського періоду княжої України-Русі.  

Дробинка

Ця оздоба має ще й інші назви, як ось: лучка, голочка, ланка і силянка від слова "силяти”, нанизувати. Це оригінальна і зовсім несподівана шийна оздоба дівчат із західних земель України; в інших місцевостях України цієї оздоби немає. Дробинка – це намисто, виплетене у вигляді стрічки з дрібних кольорових намистинок – "пацьорок”, здебільшого на шовковій основі. Для цього вживається чорне намисто для поля та біле, жовте, червоне або зелене для орнаменту. На обох кінцях "дробинка” має стрічки, що ними вона прив’язується до шиї або поверх волосся на голові. Орнамент "дробинкової” мережі завжди геометричний, як і всі візерунки на вишитті  західно-українських земель. Добре зроблена "дробинка” буває дуже гарна і на білій дівочій шиї виглядає привабливо.

Як матеріялом, так і способом виконання "дробинки” дуже подібні до "шайтанів”, що їх роблять деякі фінські народи далекої Півночі. Як бачимо, географічно країни поширення цих оздоб між собою не пов’язані. Цей факт наводить на думку, що "дробинка” прийшла до Галичини з Мадярщини, куди її занесли ще перші угри, які прийшли на цю територію в ІХ-му столітті Христі.

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: текст, дівоче намисто, переказ, текст переказу, переказ дівоче намисто
Переглядів: 4776 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.7/3
Всього коментарів: 0
avatar