Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

До місця заслання
03.12.2019, 04:02
загрузка...

Що далі везли Шевченка оренбурзькими шляхами, то повнішим ставало його уявлення про придорожні станиці, новий, незнаний досі світ. Незвична для очей природа дещо відвертала від гнітючих дум. Хоч і відмінна від рідних краєвидів, все ж мала свою особливу душу, свою принаду. Тарас як художник відразу це зрозумів. Його навіть вразила краса навколишніх гір. Це дивовижна оаза серед безкрайнього простору. Тут, ніколи не висихаючи, б’ють підземні джерела: одне з них вгамувало Кобзареву спрагу. Звивиста крута дорога бігла то схилами хребтів, то через вузькі глибокі межигір’я, намагаючись обігнати прудку річку. Але то був лиш невеликий штрих до пейзажу суворої, безконечної, як час, пустелі.

Тарантас повільно піднімався на невисоке узгір’я. Ось уже безмежний дикий степ прийняв у свої первозданні простори подорожніх – молоденького прапорщика і українського поета. Місцевість вражала неосяжною скорботною пустельністю і бідною рослинністю. Лиш посивілий полин, шпичасті будяки та курай довкола. Здавалося, степ навіки замкнув прибулих у свою пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба, в якому ані птахів, ані хмарин. Льодовою тугою війнуло на вигнанця. Передчуття нестерпного життя й безнадії стиснуло серце. Майбутнє поставало великим знаком питання.

- А ось і Орська біліє, - ніби сам до себе промовив супутник. Шевченко здригнувся і почав повільно вдивлятися в степову далечінь. З узгір’я побачив пустелю, що від неї душа холонула. Здалася йому та місцина «розритою могилою», що ладна його живцем поховати. Вдивляючись у невтішну панораму, помітив білу пляму, оточену червоно-рудою стрічкою. Під’їхали ближче. Біла пляма виявилася невеличкою церквою на горі, а довкола неї – урядові будинки з рудими дахами. Серед них і солдатська казарма – довжелезна присадкувата будівля з багатьма малими віконцями.

Сама фортеця – то був широкий майдан, оточений з трьох боків ровом та валом, а з четвертого боку течією Уралу. Жодного дерева не зеленіло в усьому цьому сумному закутку. Роззираючись довкола, Тарас був у полоні здогадів. Чи співають тут пісні? Відповідь дав собі відразу. При такій декорації можливі лише тиша і тяжке зітхання, а не голосні співи.

На шляху під пильним оком конвою копирсалися люди, лагодячи дорогу. Коли тарантас порівнявся з ними, Шевченко відсахнувся. У кожного обличчя було спотворене тавром, випеченим на чолі, у багатьох вирвані ніздрі і вирвані вуха. То були бунтівники-каторжани, покарані за гордий дух. А ближче до казарми, на майдані, муштрувалися солдати.

«Ось вона, моя могила. Хіба може тут душа квітнути віршами чи малюнками?» – тривожили душу митця-невільника думки.

Увійшла Орська фортеця в усі його біографії від товстезних томів до статей у газетах. «Від сумнозвісного укріплення не залишилося і сліду», - читаємо в статтях про сьогоднішній Орськ. Не залишилося, і це добре. Солдатський плац, у пилюку якого втоптано стільки людських доль, позначено тепер меморіальною дошкою на будинку музучилища. Де були казарми, там тепер сквер із алеями. У її затінку відчутно бажання подумати над сенсом життя, над вартісним і дріб’язковим і обов’язково згадати незборимого українського мученика, із вдячністю позираючи з нового часу в минуле.

За В. Большаковим

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: про Шевченка, переказ
Переглядів: 18 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar