Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Дорога додому
11.05.2014, 14:01
загрузка...

Текст 1.

Від станції Андрій ішов пішки. До села було три кілометри. Поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту, але він вибрав стару польову дорогу.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась у повітрі, у п'янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові й нові покоління. Яка предковічна, яка неповторна сила! Я повертаюся до тебе, я п'ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу... Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки - пам'ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив прийдешні роки, майбутні дороги! Ти говорив мені правду в своєму чарівному шепоті. Тепер несу в серці безмірну вдячність, повертаю її тобі, полям, сонцю, паркій, родючій, незабутній батьківській землі...

Котять хвилі жита. Пилить предковічна дорога. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Вірною сторожею вишикувалися тополі. Понад ними замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості. Білий змій. Паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок... Це ти його вів по важкій і славетній дорозі, змію далекого дитинства. Славен будь! Я знову бачу тебе. Ти знову на струмені повітря здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх хлоп'ят вбирають у себе чари небесної безодні. О, вони не опустяться вниз, ті очі, які напилися з космічного джерела!.. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..

А ось і село. Царина, заросла дерезою. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навколишній світ. Ти одержало очі, що бачать через океани, ти оволоділо слухом, що чує голоси синів твоїх на інших планетах. І все ж таки ти незмінне для вірних синів - тепле, ніжне, близьке серцю, як материнське лоно. Здрастуй, село!..

Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір'я. Андрій увійшов у них. Ступив по пружному споришу. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?

Загуркотіло в сінях. На ґанок вискочила літня жінка. Сплеснула руками, кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти велетенського зросту схилявся, ніжно цілував у сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі...

Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ясновидим лицем, на якому ласкою сяють сині очі з-під кудлатих брів, рідні очі єдиного сина.

(452 слова)
За О. Бердником

Текст 2.  Дорога додому

Із Харкова ви поїздом їдете до Змієва — мальовничого містечка, районного центру в Харківській області, що розлігся якраз на берегах Південного Дінця. У Змієві візьміть човен і пливіть за течією цієї ріки. А вирушити в подорож краще в червні.

Ви повільно пливтимете й насолоджуватиметься дивовижними мальовничими краєвидами. На лівому березі зеленітимуть заливні луки,— вони зелені та запашні, уквітчані конюшиною, дзвіночками, ромашками. Подекуди серед зеленої смарагдової трави червонітимуть квітка степового тюльпана чи дикого маку. І поки ви пливтимете, вас повсюди вітатимуть веселим щебетом жовтобрюшки, канарейкові трясогузки, підпадьомкатиме на вашу

честь перепел і дерчатиме деркач. У затоці, вкритій лататтям і білосніжними лілеями, вас зустрічатиме почесний вартовий — сіра чапля, а з прибережного пісочку вас вітатимуть радісним посвистом кулички. На високому правому березі в кущах ліщини розриватимуться дзвінкі солов’ї...

Так потихесеньку ви дістанетесь до Коропова хутора. Наближаючись до нього, Північний Донець глибшає, ширшає, стає більш повноводним. Тут річка впливає в ліс. Над вами схиляться зелені віти вільшини, гостролистих кленів, грабини, берестків та струнких дубочків, утворюючи казкову алею‑тунель. Стоять на високих берегах дерева й, ніби вітаючись, простягають одне до одного зелені віти.

Коли алея залишиться позаду, на шляху вам зустрінеться невеличкий зелений острівець, зарослий вербами, вільхами та високим очеретом. А на тому острові ви побачите маленький курінь, так сяк прикритий очеретом, щоб було де заховатися від дощу. І в курені тому наслано зеленої трави, щоб, якщо клонить у сон, було де подрімати годину‑другу.

А за островом вже і пором недалеко, аби переправитись з лівого берега на правий, тому що лівим берегом он аж куди йдуть луки та й луки. А на правому березі серед лісу величенька галявина. Саме там і розлігся Коропів хутір із хатками, садками, городами.

Який мальовничий Коропів хутір: хат за деревами й садками не видно, і такі ж там соняшники, така квасоля росте, підтримувана тичинами — просто як ліс! Хуторяни вам одразу й скажуть, що в них не хутір, а рай!

А от ви запитайте їх про те, чи бачили вони рай. Вони за словом у кишеню не полізуть — скажуть, що рай тутечки, у них. А якщо захочете привернути їх серця до себе, то скажіть їм, що в їхньому хуторі краще, ніж в раю. Вони одразу посміхнуться вам і скажуть, що це дійсно правда. Отакий Коропів хутір!

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав:
Переглядів: 1983 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
avatar