Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Гармонія з природою
13.05.2014, 15:31
загрузка...

Погодою в нас на сінокосі, казали, років з півтораста за­відувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна во­рона. Вона сиділа коло нашого куреня на високій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу лови­ли, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила всіх пташок у нашім лісі, усе чула,і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи гро­му ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід почи­нав ні з того ні з сього кашляти й позіхати, і ми тоді вже не­забаром кидали граблі й вила теж, позіхаючи, падали, як со­нні, під копиці.

Ворона знала кожного з нас як облупленого. Раз батько, розсердившись на дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти, вона повернулася з дуба тільки ввечері й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно й без її каркання. Я скажу, – так, можливо. Але я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз там, де в неї впадає Сейм.

До речі, раз уже мова зайшла про погоду й мисливця, який відмовився вбити описану вище ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а з погляду качок, що водилися в нашому озері. Зробити це до­ведеться не так для краси стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його.

-   О! Уже кульгає, – кряче було стара качка своїм каченя­там. – Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було…

Каченята миттю ховалися хто куди, качка теж непомітно зникла під воду. До берега наближався Тихон з рябим мис­ливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робилися неслухняні, збентежена мати качка місця собі не знаходить:

-   Рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір’я з когось полетить…

Тихон Бобир справді вже цілився з берега.

Ну, тепер, поки гряне той постріл, ми маємо час розповісти про Тихона зі свого, людського боку. Чоловік він був бідний і тому, аби не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снай­пером. Проте вбивати диких качок йому доводилося нечасто. Чому? У Тихона одна нога не була в злагоді з другою. Вона була значно короткою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Унаслідок такої діалектики природи всі качки, курочки, чайки, усе наше птаство впізнавало його ще здалека і ховало­ся у ситняк або у воду, під латаття. Таким чином навіть кри­ва нога і та часом служила гармонії природи, її рівновазі.

 

(457 слів)
За О. Довженком

***

Під час сіножаті погодою в нас завідувала ворона. Казали, так було років з півтораста. Це вже була наша фамільна ворона. Вона займала позицію на високій сокорині біля нашого куреня, звідки їй було нас добре видно. Вона бачила все, що ми їли й пили, яку рибу спіймали, чи яку пташку поранили косою. Вона бачила все птаство в нашому лісі, усе чула. А найголовніше: вона передбачала погоду, бездоганно вгадуючи наближення дощу чи грому, навіть якщо на небі не було ні хмаринки. Спочатку вона тричі каркала «спеціальним» голосом, і вже після цього дід починав кашляти й позіхати, незабаром і ми кидали граблі й вила і, позіхаючи, падали під копиці.

Усіх нас ворона знала як облуплених. Якось батько, розсердившись, що вона накаркала дощ, попросив Тихона Бобиря застрелити її з рушниці. Що ж ви думаєте? Батько ще й рота не стулив, як ворона злетіла зі своєї сокорини й перелетіла аж за Десну на високий дуб. Тихон навідріз відмовився стріляти, проте віщунка повернулася з‑за Десни тільки надвечір і накаркала такого дощу з грозою, що зіпсував усе сіно.

Звісно, можна припустити, що це нетипова ворона і що дощ міг зіпсувати сіно й без її втручання. Я ж вважаю, що все через ворону. Та я розповідаю тільки про те, що було колись.Та коли вже заговорили про погоду й Тихона, який відмовився застрелити славнозвісну ворону, доведеться розповісти й про самого Тихона. Тільки я спробую описати його неповторний образ не у звичайний спосіб, а з погляду качок, що водилися в нашому озері. Це я зроблю не для вишуканості стилю, а для більшої правдивості: це ж він качок убивав, а не вони його.

Тихон ішов до берега з рябим мисливським собакою. Щойно стара качка побачить, як він, кульгаючи, наближається, одразу ж заганяж своїх каченяток у ситняк! «Добра б йому не було...» Каченята вмить ховалися хто куди, непомітно зникала й качка. Якщо ж каченята не слухалися матір і далі пустували серед латаття, стара качка не знаходила собі місця. «Рятуйтесь, цілиться! Зараз як бахне, так пір’я і полетить...» Тихон і справді вже цілився. А поки гряне той постріл, є час розповісти про Тихона з людської точки зору. Він був бідною людиною, тому, задля економії зарядів, мусив стати снайпером. Проте диких качок він убивав нечасто. Справа в тому, що в Тихона одна нога була значно коротшою від другої, тоненькою і не розгиналася навіть уві сні. Через це все птаство впізнавало його ще здалеку й ховалося хто куди. Ось так і крива нога ставала на службу гармонії природи!

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: гармонія, погода
Переглядів: 2564 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar