За шкільними ворітьми учні молодших класів збивали каштани. Хтось один кидав палицю. По асфальту розсипалися градом зелені їжачки, а з них вилущувалися блискучі коричневі ядра, такі принадні, що не можна було не спинитися й не взяти котрогось красеня. І як вони вродились такі? Холодні, вкриті білим туманцем, оксамитово-коричневі, поверхня гладенька з відблиском. На ній виписаний тоненькими лініями візерунок. Малеча гуртом налітала на них і набивала кишені. Дітлахи й не помітили, що неподалік стояла дівчинка, старша за них на три-чотири роки, і з докором стежила за їхніми діями. Діти ж збивали не тільки плоди, а й шматували крону. Могли постраждати і вікна школи навпроти дерева.

Старшокласниця суворо застерегла молодших. Це їх трохи спантеличило. Та ось палиця знову полетіла вгору. Всім на голову посипався град зелених кожушків.

Учениця вчепилася за гілку і полізла до золотого верхів'я. Ось уже видно другий поверх школи, вікна директорського кабінету. За ними сидів Петро Максимович і щось квапно писав. Дівчинці стало жаль директора. Сам у школі, сіра нудьга в очах. А надворі така благодать! Дівча мало не надіслало осіннього привіту у вигляді коричневої кульки у вікно.

Вхопилася за гілку, затрусила щосили. Каштани з шумом посипалися. Тепер ловіть! Дітлашня кинулася визбирувати свою оксамитову втіху.

За В. Близнецем