Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Лісовик
09.11.2020, 00:49
загрузка...

Козак  Андрій Ярчук в’їхав у ліс. Дороги не було видно. Земля під високими соснами була всипана глицею. Під копитами Орлика голки ворушилися, шурхотіли, наче змії.

Раптом сосни дивно хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало скидався на звичайний лісовий шурхіт. Скоріше це було зітхання велетня.

Андрій зробив коліньми ледь помітний порух. Орлик слухняно спинився. Дерева зрушилися з місця й встали навкруг щільним  частоколом. Тепер між стовбурами  неможливо було ні на коні проїхати, ні  пішому протиснутися.

В одному місці дерева посунулися, пропускаючи чоловічка. Точніше, це тільки спереду можна  було прийняти за чоловічка  ту істоту. Була вона з колоди та гілок, вкритих хвоїнками.  Чоловічок спритно скакав на однісінькій нозі з шістьма різномірними пальцями, допомагаючи собі при цьому руками. Тією, яка коротша, розмахував у повітрі, а довшою зрідка спирався на землю. Лист папороті звішувалося у чоловічка з маківки на зразок козацького оселедця.  Метелик павичеве око сидів  над сучком, котрий правив за носа.  Той метелик широко розкинув свої крила з великим оком на кожному. Таким чином він  заміняв чоловічкові очі справжні.

Чоловічок незграбно вклонився. Метелик склав крила і знову розгорнув їх.

- Хочу літати., - сказав чоловічок. –Коли  на коні, то майже летиш.

Андрій зрозумів, що лісовикові припав до вподоби  Орлик.

- Хоч виведи мене з лісу, - попросив він.

Дерева розступилися, пропускаючи їх. Вони навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи путь. Невдовзі підійшли до краю лісу. Попереду був степ.

Андрій пихнув люлькою, вийняв її з рота й  витрусив жаринки просто в оселедець з папороті. Зайнялося вмить. По-особливому свиснувши Орлику,  козак пригнувся, і вони полетіли. Зупинилися на високій могилі, куди лісовик  ніяк не міг дістатися. Поплескавши коня, Андрій рушив далі. (За В.Пузієм; 252 сл.)

 

  • Пояснити лексичне значення слів лісовик, оселедець.
  • Дібрати синоніми до слів глиця (хвоя), незграбно; синонім до фразеологізму припасти до вподоби.
  • Скласти план (орієнтовний: І. Козак в’їхав у ліс. 1. Хвоїнки ворушились, як змії. 2. Ліс стогав, наче велетень. ІІ. Дерева стали навкруги частоколом. ІІІ. Лісовик. 1. Істота з колоди й гілок. 2. Одна нога з шістьма пальцями. 3. Руки рідної довжини. 4. Оселедець з папороті. 4. Метелик павичеве око над сучком-носом. ІV. Лісовик уподобав  козацького коня. V. Вийшли з лісу. VІ. Жаринки в лісовикових кучерях. VІІ. Зупинились на високій могилі).
  • Написати докладний переказ.

Лісовик

За давніх часів люди вважали, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, нібито розташовувалася країна померлих предків — вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами — вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а по­тім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик — лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті — господар лісу.

Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різ­ним прошаркам суспільства бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чор­том і мав відповідний вигляд: із рогами на голові, з цапиними копитами на ногах (згідно з ле­гендами Покуття, ноги в нього були жаб'ячими); одяг застібав­ся не як у людей, а навпаки — справа наліво. За іншими свід­ченнями, він голий, у шерсті: "Виходе з лісу чоловік голий та страшний. Іде мимо дерева — врівні з деревом, мимо куща — з кущем, дійшов до воза — врівні з возом". Бачили в лісі й величезного чоловіка: "...на зріст, як високе дерево, у дов­гій білій сорочці та як зарего­че!". У деяких оповіданнях він "старий-старий, маленький чо­ловічок, весь голий, а руки й ноги — волохаті".

Схожий портрет подається в казці про Оха. Повів один чо­ловік свого ледачого сина в найми. Дорогою сів на пеньок перепочити. "Ох! Як же я вто­мився", — каже. Тільки це сказав, аж із того пенька — де не взяв­ся — вилазить "такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена, аж по коліна...". Запропонував Ох узяти хлопця в науку та й повів його аж на той світ, та й прийшли вони до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці все зелене — "і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано, — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!".

Тут казка виявляє характерний для міфологічної свідомості зв'язок зеленої рослинності з "тим світом", культу рослин із куль­том предків. Найяскравіше він виступає в обрядах Русального тиж­ня — Зелених святок, присвячених поминанню "заставних" мерців — утоплеників, самогубців і, особливо, дітей, померлих нехрещеними. Вважається, що в цей час їхні душі вселяються в дерева і кві­ти. Разом із клечанням (зеленими гілками дерев, м'ятою, татар-зіллям) люди вносять до хати духів-родителів (родителями звалися всі померлі, навіть діти). На землі вони гостюють тиждень — Русальний, а тоді їм влаштовують проводи.

Найбільшого поширення набули оповідання про те, що лісовики — це прокляті батька­ми діти. Як і русалки, котрі, згідно з деякими повір'ями, стають лісовикам за жінок. Во­ни живуть у воді або лісі. Іноді вони гасають вихором між не­бом і землею, доки не зніметь­ся з них прокляття — оскільки доти земля їх не приймає. Ці прокляті душі бувають агресив­ними, тому зустрічатися з ни­ми небезпечно, особливо вно­чі. Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на до­рогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому вже не повертається.

Їздять дідьки, як виявляється, не на конях, а на обернених у коней померлих грішниках, утоплениках, вішальниках. Якось один чоловік повертався з далеких заробітків додому. Доганяє його пан на конях. "Сідай підвезу", — каже. Той сів. Трійка летить, як стрі­ла, а пан усе гукає до кучера: "Піджени праву попадю!". Селянин питає, чому кобилу так назвали. А пан відповідає, що то не коби­ла, а й справді попадя, і він її привчає, щоб швидше бігала. Зля­кався чоловік. Раптом заспівав півень. Дивиться селянин — лежить він на дорозі близько свого дому, а пан зареготав і пропав.

У пізніших — уже християнського спрямування — легендах про походження всілякої нечистої сили говориться, що це — ски­нуті з неба Богом ангели: ті, що попадали на дахи, — стали домо­виками; які потрапили в ліс — лісовиками, у воду — водяниками.

А ще є оповідання про Адама, який посоромився показати Бо­гові всіх своїх дітей, — частину їх заховав, і приховані діти зроби­лися господарями домів, полів, лісів, озер — де кому Господь по­велів жити.

Лісовик міг з'являтися всякою звіриною, лошаком, птахом, лю­диною, мавпою, козеням, сіном, грибом, вогняним змієм, пухнастою ялинкою або білим мохом; міг наслідувати всі голоси: ревти, як вед­мідь, пищати, як комар, скрекотіти, як сорока. Один чоловік повертався з ярмарку п'яний. Бачить: на траві пасеться маленький баран­чик. На дворі було тихо, ніде ні вітерець не зашурхотить, ані пес не загавкає. Місяць світив дуже ясно. Чоловік подумав, що то його діти загубили баранчика, як пасли отари недалеко звідти. Тому зліз із ко­ня, підняв на руках баранчика, висадив його в сідло й поїхав. Доро­гою помітив він, що баранчик не хоче лежати на сідлі, а пнеться вго­ру — вже сам стоїть на сідлі й не падає. Здивувало його то дуже, але не міг здогадатися, що воно може значити. Коли приїхали до воріт, устав чоловік із коня й хотів зняти баранчика. Тільки простяг руки та й сказав: "Сараку баранчик!" — а баранчик заревів басом: "Шараку баранчик!". У ту мить заспівав півень і баранчик зник.

У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кіль­ка. Вони грають у карти на звірів і, коли програють, переганяють їх з одного місця на інше. Якось уночі зайшов до шинку чоловік у ведмежій шкурі з довбнею в руках. Випив горілки, розплатився. Господар вийшов за двері й побачив на подвір'ї повно звірів. На його запитання чоловік відповів, що програв товаришу в карти й тепер іде віддавати борг.

Найпоширеніші уявлення, що живе лісовик звичайно, як селя­нин у селі. Ночує в лісовій хатині; має свою "лішиху", дітей. Лю­бить підгулювати з жінками, чоловіки яких не ночують удома. Лі­совики заманюють до лісу дівчат і жінок і беруть їх собі за дружин. Справляють бучні весілля, після яких залишаються по лісу смуги вивернутих із корінням дерев. Діти, які народжуються від такого шлюбу, потворні й ненажерливі. Дідьки намагаються обміняти їх на людських дітей, яких потім виховують у лісі і які стають таки­ми ж, як вони самі. А обмінок тим часом живе у людей, до оди­надцяти років не виявляючи розумових здібностей, але володіючи непомірною фізичною силою. Після досягнення того віку він уті­кає в ліс до своїх батьків, а родина, яка його виховувала, починає багатіти: вдячний обмінок приносить раз по раз своїм другим бать­кам кошики із золотими монетами.

В одних регіонах вважають, що лісовик увесь рік живе у лісі, в інших — що лише влітку. За російськими повір'ями, з 4 жовтня лі­совики зникають, провалюються під землю. Люди боялися цього дня ходити до лісу, бо, хто побачить, як розсувається земля й про­валюється туди лісовий господар, той назавжди втрачає розум. На­весні лісовик із-під землі повертається в свої лісові володіння.

Лісовик може бути добрим або злим. Він заводить людей у лі­сову гущавину і тримає там по кілька днів. Але буває, що й допомагає відшукати дорогу, іноді рятує від смерті. Так, одного лісору­ба, який заночував у лісі, він зігнав із того місця, на яке за кілька хвилин упало величезне дерево. Є деякі речі, яких лісовик не лю­бить. Якщо свистіти вночі в лісі, можна його розбудити. Тоді він відгукнеться своїм оглушним свистом, і, хоч куди б тікала людина, в усякому боці наздожене її той свист. Так ото ганятиме лісовик непроханого гостя аж до ранку, доки не заведе в зовсім незнайоме місце, і тоді вже чутно буде не свист, а регіт.

Дуже небезпечним вважається моститися спати на дорозі. Лі­совики справляють свої весілля, і по дорозі женеться весільний поїзд. Не всім так щастить, як одній дівчині. їхала вона якось уно­чі дорогою через ліс, а назустріч — весільний поїзд — начебто і звичайні люди, тільки чорні. Скочив один дід: відвів її кобилу вбік, доки всі не проїхали. Тоді вивів її назад на дорогу й поїхав з усіма.

Головною розпізнавальною рисою лісовика серед інших демо­нічних істот є його сміх. У більшості оповідань ідеться про те, як дідько водив мисливців або лісорубів лісом, лякав їх гучним свис­том, реготом, лясканням у долоні. Любить лісовик морочити лю­дей. У вигляді сусіда, знайомого підходить, розмовляє, запрошує до себе або в корчму, і все водить, доки чоловік не опиниться десь на скелі, над прірвою або не почне згадувати Господа. Тоді зарего­че і зникне. Буває, підсяде до дядька на воза, й коні не можуть зру­шити з місця.

Один хлопець пішов рибалити, але припізнився. А як повер­тався додому — заблукав, хоч і недалеко від дому було. Ходив-хо-див, раптом бачить: старенький дід іде в подертій одежі, сивий, з бородою. "Ходи зі мною, — каже, — я тебе виведу". Ходили вони, ходили. Хлопець зголоднів і попрохав діда дати йому чогось поїсти. А дід тим часом вивів його на дорогу, хоча хлопець не помічає то­го, та й каже: "Ось бери смачненькі пиріжки". Він і напхав повні кишені. Коли на ранок хлопця знайшли й привели додому, з ки­шень повитягали кінські "сливи".

Жінки дорого платять за підняте в лісі червоне намисто або червону стрічку. Так, невістка однієї жінки, молода, гарна та здо­рова, на другий рік заміжжя почала худнути і скаржитися на без­силля. Через три роки вона призналася свекрусі. Ходила вона якось у ліс по дрова. Назбирала, повернула додому. Аж бачить: на дорозі лежить добре намисто. Зраділа вона, вхопила й поклала за пазуху, не перехрестивши. Вдома заховала у скриню. Увечері чує, наче хтось ходить за нею та шепоче: "Віддай моє. Віддай моє". Відтоді почав до неї літати по но­чах вогняний змій і жити з нею як чоловік.

Лісовик цінує гумор і, як­що його розсмішити, можна не лише врятуватися від його під­ступів, а й одержати подарунок, удачу на полюванні або багатий улов. Якось пішли чоловік із жінкою на поле. Повісили під кушем колиску з дитиною, а самі жнуть. Робили допізна, по­ки чоловік не розсердився й не загадав жінці йти додому пора­тися. Вона за серп — та й посу­нула, а про дитину забула. Чо­ловік подумав, що вона  залишила малюка спересердя. "Ну й нехай, — сказав. — І я не візьму — сама прибіжить". Закін­чив роботу й повернувся додому. Повечеряли, а як лягали спати, згадала жінка про дитину й заголосила. Просить вона чоловіка, щоб пішов із нею: самій страшно, а йти далеко. "Нехай до ранку, — ка­же. — Підем на поле, а дитина там — не треба й нести".

Побігла вона сама. Приходить на поле, а там — нянька зав­більшки з дерево. Колише дитину та примовляє: "Баю-бай, дитят­ко. Мамка забула, а батько покинув. Баю-бай, дитятко. Мамка за­була, а батько покинув". Перелякалася вона, зазирає збоку і просить: "Кумцю, рідненький! Віддай мені дитинку". А він одбіг, зареготав, у долоні заплескав і заспівав: "Ха-ха! Йшов-ішов та ку­моньку знайшов". Бігає по лісу та радіє: "Ха-ха! Йшов-ішов та ку­моньку знайшов!". Схопила жінка дитину та бігом із лісу.

Щоб відчепитися від лісовика, треба вивернути одяг або праве взуття надіти на ліву ногу. Не любить він матірної лайки. А ще зникає, коли згадують Бога. Задобрити його можна подарунком. Зазвичай лісовику дарують яйця. Якщо хтось захворів у лісі, треба винести на перехрестя яйце, покласти його лівою рукою й прока­зати замовляння. Візьме лісовик подарунок, і хвороба мине. Таку жертву приносять лісовику й тоді, коли загубиться корова.

Одному дядькові довелося під Вербну неділю заночувати в лі­сі. От він і думає: дай я полізу на дерево та й заночую. "А я тебе звалю з дуба", — хтось каже. Дядько й питає його: "Хто ти такий є?" — "Я лісовик, хочеш, іди до мене". "Ні, не хочу, — каже дядь­ко, — а подарок візьми, як хоч". — "Дай мені, — каже, — сороче яйце". Дядько дістав із гнізда сороче яйце, дав лісовику й тоді пе­реночував благополучно.

Деякі люди (чаклуни) ведуть із лісовиками дружбу. До них звертаються селяни, щоб дізнатися про майбутнє, знайти корову, яка загубилася в лісі. Якось один селянин орав ниву й викопав зо­лоту турецьку монету. Він їй так зрадів, що аж на ікону повісив і нікому не дозволяв до неї навіть торкатися: гадав, що вона прине­се йому щастя. Однак малі діти, граючись, зірвали монету з нитки й кинули в корито з помиями, і її проковтнув кабан. Коли селя­нин побачив обірвану нитку, й ніхто не зізнався у скоєному, він запідозрив невістку, хоча вона клялася, що не чіпала її. Нарешті він вирішив звернутися до ворожбита, щоб викрити злодія. Той пообіцяв йому сказати вранці й запропонував чоловіку переночу­вати. Опівночі він устав, підійшов до воріт, повернувся в бік лісу і тричі свиснув. Раптом знявся вітер, блиснуло й загриміло. З лісу з'явився дідок із рогами на голові. Підійшов до ворожбита й питає: "Чого тобі?". Той розповів про зникнення в дядька монети. "її проковтнув кабан, — каже лісовик. — Тільки ти скажи мужику, що невістка вкрала. Тоді він її зведе зі світу; як вона повіситься, буде наша душа". Так воно, може, й сталося б, якби не син цього селя­нина. Хлопчик не спав, усе чув і розповів батькові. Як приїхали до­дому, селянин, не кажучи нікому ні слова, заколов кабана і знай­шов у шлунку монету.

Не любить лісовик, щоб його зусилля пропадали марно. Якось чоловік загадав дідькові привести під лісову хатинку зграю лисиць. От сидить він із жінкою в хатині, коли чує під вікном: "Стріляй!". Перелякався він. "Стріляй, бо вб'ю!" — каже. Добре, що жінка не розгубилася: вхопила рушницю й вистрілила. Три підстрелені ли­сиці завертілися на землі, й лісовик залишився задоволений.

Дідько допомагає людям доти, доки не похвалиться чоловік своєю владою над ним. Якось підгуляли на весіллі селяни, й один за пляшку горілки пообіцяв своїм товаришам показати лісовика. Викликав його, і той з'явився — великий, страшний, однією рукою тримається за верхівку дуба, а друга звісилася з дерева. Зі страху знепритомніли чоловіки, а коли отямилися, бачать: висить їхній дружко на тому дереві, де показалося страхіття, й рука в нього так само звісилася.

100 ОБРАЗІВ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: про лісовика, лісовик
Переглядів: 49 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar