Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Людина ідеї
10.12.2020, 00:28
загрузка...

Неодноразово беручи участь у Міжнародному конкурсі знавців з української мови імені Петра Яцика й перемагаючи в ньому, я кілька разів зустрічався з письменником, літературознавцем, громадським діячем Михайлом Слабошпицьким. Так, рік тому на одній із таких зустрічей мені випала нагода почути розповідь про українців західного світу, найвизначніших особистостей сучасної української діаспори. Але більше всього мене вразили його спогади про Дмитра Нитченка. Ось що розказав Михайло Слабошпицький про цю людину ідеї, подвижника і добротворця:

— Десь напередодні здобуття Україною незалежності я написав до письменницької газети невелику статтю про те, що в Австралії живе український письменник Дмитро Нитченко, він же й Дмитро Чуб, і настав час видати в нас його твори, серед яких я називав особливо корисну для дітей книгу «Живий Шевченко».

По якомусь часі я одержав від нього листа, у якому він дякував за увагу й прихильне до нього слово. І більше нічого особливого в листі не було — звичайний жест увічливості чемної людини. Щоправда, не кожен із нас охочий до таких інтелігентних відписок, оскільки не завжди знаходимо для цього час. Це вже пізніше я довідався, що Нитченко не полишав без уваги й відповіді жодного листа, усім відповідав, для всіх знаходив і добру пораду, й просто добре слово.

Далі я одержав від нього кілька бандеролей з книгами. Довідався також, що він шле ці бандеролі доброму десяткові київських письменників. До приїзду Дмитра Васильовича в Київ я мав не тільки всі його книги, а й чимало творів українських письменників діаспори, що вийшли в різних країнах світу.

А потім була зустріч у готелі «Дніпро». Коли я його побачив, то справді не повірив очам своїм. З біографічної довідки знав, що Нитченко народився 1905 року. Отже, за плечима в нього — усього-на-всього! — вже понад вісім з половиною десятиліть. А він — жвавий, ще поставний і допитливий. У готелі Нитченко жив на сьомому чи на восьмому поверсі. Оскільки в готелі йшла реконструкція, ліфт не працював. Ми добиралися нагору сходами. Я захекався й зупинився. «Що з вами?» — запитав він. «Та щось серце заходиться». — «А я ще, слава Богу, тримаюся»,— сказав він таким тоном, начеб він був молодшого за мене віку, і ми обоє дружно розреготалися.

Дмитро Васильович розповів, що ніколи не був зразково здоровою людиною, навіть і в юності. Але саме завдяки фізичним вправам та правильному харчуванню він ще зміг дозволити собі таку неблизьку подорож. Я приготувався вислухати довгу лекцію про здоровий спосіб життя, систему правильного харчування, про різні дієти. Але Нитченко сказав, що в нього біля хати росте яблуневий сад, тому він завжди має свої яблука і ніколи не сідає без них до столу. Життя веде абсолютно аскетичне - не курить, не п’є, не переїдає. Єдина його розкіш — бібліотека, єдиний відпочинок (як і робота) — за книгою. Те, що він належить до вкрай нечисленного у світі «племені» книжників, я зрозумів уже тоді, у готелі.

Книжки тут були скрізь: на підвіконні, на столі, на ліжку, на телевізорі. Усе це він або купив у Києві, або йому тут подарували. Бідкався, як доправить увесь цей вантаж до Австралії. Я сам маю бібліофільські рефлекси, але ще не бачив такого просвітлено-щасливого обличчя в людини, яка вхопила до рук книгу, що за нею вона, каже, полювала роками. Таким був Дмитро Нитченко, коли демонстрував мені здобуті в Києві книжкові скарби. Тож і не дивуєшся вже, читаючи в його мемуарах про те, як, від’їжджаючи у квітні 1948 року з таборів переміщених осіб до Австралії, маючи, як це передбачено інструкцією, вкрай обмежену кількість вантажу, він везе із собою видані в Новому Ульмі твори українських класиків. Гадаю, в цьому Нитченко був схожий завперш на себе самого. І відтоді він мені згадується тільки таким — із книгою в тремтячих від радості руках і зі справді щасливим обличчям.

Ми більше ніколи не зустрілися. Лиш по-княжому щедрими привітами йшли мені від нього бандеролі книг.

Згодом, осмисливши спогади Михайла Слабошпицького, я зрозумів: саме такі люди й творили Україну поза Україною. Вони ставали національними лідерами, гуртували довкола себе земляків, організовували їх у культурні громади, освітні і творчі об’єднання. І то велике щастя, якщо такі люди знаходяться. Їх завжди й повсюди катастрофічно бракує. Бо й народжується їх значно менше, аніж людей звичайних (Я. Дмитренко).

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав:
Переглядів: 300 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar