Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Майстри гончарського мистецтва
11.05.2014, 14:04
загрузка...

Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів – епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним і розписним орнамен­том.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Серед­ньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, зокрема ознайомитися з неповторним мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була мистецькою окрасою будин­ків, палаців і храмів. Емаль і мідно-кобальтова полива нада­вали мальовничим розписам зеленаво-брунатного кольору, притаманного тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ре­месла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові; з’являлися свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині й Дибин- цях, Миргороді й Коломиї, Умані й Косові.

Бурхливий розвиток фарфоро-фаянсової промисловості в XIX столітті витісняє більшість осередків народного гончар­ства. Індустрія знецінює талант гончаря: їй потрібен був лише взірець, спрощений за технологією. Колись кожне українське місто мало свою гончарню, але з розвитком потоку втрачалася індивідуальність, народність кожного виробу. Розпорошилися й пішли в небуття відомі осередки гончарства, про загублену славу яких сьогодні можна дізнатися лише у фондах музеїв. І все ж подекуди ще залишалися острівці самобутнього вироб­ництва, і мистецтво творення неповторних керамічних виро­бів поступово відроджувалося й розвивалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо навіть звичайний глек чи горщик несуть у собі відбиток інди­відуальності творця. Недаремно в народній Приповідці мо­виться: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята. Кожного разу гончар у своїх виробах створює якусь частину всесвіту. Гляньте на звичайну миску. Вона на­гадує своєю довершеною формою півсвіту! А глечик? Жіночий стан! По ньому визначали професійне вміння гончаря. А ще як він зуміє поставити його «на копитце» – ото вже мастак! Не кожному майстрові вдається таке. Своєрідна підставка у вигляді кінського копита – то вже фірмовий знак. Переказу­ють, що деякі гончарі, звертаючись до виготовленої щойно речі, називали її своєю дитиною, а себе – її батьком. Та й самі ___ назви гончарних виробів та їхніх деталей підкреслюють це: ЛЦ близнята, шийка, вухо, носик, плечі, горло. І ні за яких об­ставин гончареві не можна було скривитися під час випалювання побутових речей – посуд вийде кривим.

Співом душі називають мистецтвознавці вироби відомих —г-> майстрів: Івана Гончара й Олександра Ганжі з Поділля, Лариси Цибульської і Павлини Цвілик з Коломиї, Федора Гнідого з Харківщини. Вражає різноманітність і неповторність їхніх ви­робів: великі глеки, малі горщики, декоративні миски, порце­лянові вази, світильники, керамічні жіночі прикраси. Чародій­ницею дитячої іграшки (малої скульптури) заслужено величають Олександру Селюченко з Опішні: вона створила тисячі непо­вторних глиняних коників, півників, баранчиків, вершників.

Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, які вишикувалися в гончарному ряду на велелюдному ярмар­ку, здається, святкує вся земля, уся природа переливається незбагненною веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки праці й душевного тепла, таланту й неповторного світу май­стра ввібрав у себе кожен виріб.

(444 слова)  

                                               За П. Ганжою

переказ

Епоха неоліту залишила нам багато дивовижних зразків кераміки з рельєфним та розписним орнаментом.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. Вони можуть розказати історію стародавніх народів, зокрема ознайомити з мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була окрасою домівок і храмів.Зеленаво‑брунатний колір у розписах посуду був притаманний тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ремесла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові, Батурині, Миргороді й Умані.

В XIX столітті розвиток фарфорової промисловості майже витісняє народне гончарство. Індустрія знецінює талант гончаря. Колись кожне українське місто мало свою гончарню. Та з розвитком потокового виробництва індивідуальність кожного виробу втрачалася. Пішли в небуття відомі осередки гончарства. Сьогодні про них можна дізнатися лише у музеях. І все ж де‑не‑де мистецтво творення неповторних керамічних виробів залишилося і поступово відроджувалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо вона несе у собі відбиток індивідуальності творця. Народна мудрість каже: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята.

Кожного разу гончар у своїх виробах створює частинку всесвіту. Так, звичайна миска нагадує своєю формою півсвіту, а глечик — жіночий стан. По глечику та вмінню поставити його «на копитце» визначали професійне вміння гончаря. Своєрідна підставка у вигляді кінського копита вважалась фірмовим знаком. Переказують, що деякі гончарі, називали щойно виготовлену ними річ своєю дитиною, а себе — її батьком. Назви гончарних виробів та їхніх деталей підкреслюють це: близнята, шийка, носик, плечі, горло.

Гончареві не можна було скривитися під час випалювання побутових речей, бо вважалося, що й посуд вийде кривим.

Вироби відомих майстрів мистецтвознавці називають співом душі. До таких митців належать, наприклад, Іван Гончар, Олександр Ганжа. Різноманітність і неповторність їхніх виробів вражає. Чародійницею у створенні глиняної дитячої іграшки вважається Олександра Селюченко, яка створила їх тисячі.

Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, здається, ніби вся земля святкує і природа переливається веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки таланту, праці й душевного тепла майстра ввібрав у себе кожен виріб.

 

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав:
Переглядів: 1051 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar