Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів – епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним і розписним орнамен­том.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Серед­ньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, зокрема ознайомитися з неповторним мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була мистецькою окрасою будин­ків, палаців і храмів. Емаль і мідно-кобальтова полива нада­вали мальовничим розписам зеленаво-брунатного кольору, притаманного тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ре­месла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові; з’являлися свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині й Дибин- цях, Миргороді й Коломиї, Умані й Косові.

Бурхливий розвиток фарфоро-фаянсової промисловості в XIX столітті витісняє більшість осередків народного гончар­ства. Індустрія знецінює талант гончаря: їй потрібен був лише взірець, спрощений за технологією. Колись кожне українське місто мало свою гончарню, але з розвитком потоку втрачалася індивідуальність, народність кожного виробу. Розпорошилися й пішли в небуття відомі осередки гончарства, про загублену славу яких сьогодні можна дізнатися лише у фондах музеїв. І все ж подекуди ще залишалися острівці самобутнього вироб­ництва, і мистецтво творення неповторних керамічних виро­бів поступово відроджувалося й розвивалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо навіть звичайний глек чи горщик несуть у собі відбиток інди­відуальності творця. Недаремно в народній Приповідці мо­виться: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята. Кожного разу гончар у своїх виробах створює якусь частину всесвіту. Гляньте на звичайну миску. Вона на­гадує своєю довершеною формою півсвіту! 

Читати далі...