Творче завдання: доповнити переказ описом власних почуттів до своєї мами.

Материне обличчя на відстані витягнутої руки здавалося неправдоподібно темним, мідяно-восковим. Воно мало жорсткі риси побіля вуст і біля очей - таке обличчя намалював би старовинний художник на дубовій дошці, зображуючи богоматір чи святу; материна голова якраз затуляла сонце, і його проміння, іскрячись у розмаяних чорних косах, творило довкола материної голови мерехтливий німб. Вона стояла в тому золотавому німбі, який одухотворяв її обличчя.

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб. І, усміхнувшись, ти попросив, щоб мати знову стала там, де стояла щойно, й навіть долонею показав те місце поблизу кущика півонії.

- Хіба не однаково, де стояти?

Не міг ти зізнатися, що таки не однаково, й мати, прочитавши німе благання в твоїх очах, слухняно ступила ногами на те місце біля нерозквітлої півонії.

І знову спалахнув німб довкола її голови й розмаяні волоконця волосся заяскравіли сріблом. Гостре зворушення пойняло тебе.

Мати, припадаючи на коліна, жала серпом лепеху, а ти складав її вогкі пасма до мішка. Угорі над вами, б'ючись у палкому співі, там і там здригалися маленькі сірі грудочки. То були жайворонки.

Ти згадав давні материні розповіді про те, як у роки колективізації вона пасла людську череду,- і чомусь спершу не зміг уявити її молоденькою чередничкою із полотняною торбинкою через плече. Не міг уявити, як, босонога, біжить завертати неслухняних корів, як у гурті своїх товаришок п'є, полуднуючи, молоко з пляшки. Не міг уявити, як збирає польові квіти, сплітає вінок і в тому барвистому вінку ввечері йде до села за чередою.

І тому, що не міг уявити її в такому віці, почувався так, наче свідомо в чомусь завинив перед матір'ю, наче зумисне подумки скривдив її.

- О, гніздечко,- сказала мати, відкладаючи серпа вбік. І, ставши навколішки, долонями розгорнула косатий кущик трави.- Ще зовсім тепленьке ...

Обличчям відчула чи чутливою шкірою долонь, що гніздечко ще тепле.

А воно, викладене з сухих стебелець, світлою таємницею лежало на самісінькій землі, і в овалі цієї таємниці звабливо біліло троє яєчок. Ви з матір'ю обоє схилилися і довго дивились на пташине гніздечко, мовби ось перед вами відкрилася загадка.

- Жну й не чую, що сполохала пташину,- мовила мати, докоряючи сама собі.
- Чиє це гніздечко?
- Либонь, травник звив, хто ж іще.
- Травник? Є така пташка?
- Чом нема, ген б'ється над нами.

То припадаючи до землі, то злітаючи вгору, поблизу крутився димчасто-сірий травник. Травник розпачливо скрикував
- із чорного дзьобика ті скрики вилітали як безсилі погрози.
- Вже скоро пташенята появитись мають,- сказала мати, відпускаючи з рук кущик трави. Ходімо звідси, хай мала господинька сідає та висиджує, бач, як гнівається на нас.

Мати звелась, ти закинув на плечі мішок із нажатим зіллям.

- Хай сідає пташка на гніздо, вже скоро й висидить потомство.

(442 сл.) (За Є. Гуцалом)