Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня наро­дження Миколі Миклухо-Маклаю було встановлено пам’ятник у Сіднеї. Що ми знаємо про нього? Майже нічого. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині знають лише з кількох речень шкільного підручника з географії. Росія вва­жає його великим петербуржцем і нащадком шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович – праправнук Та­раса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам ува­жав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці завжди возив «Фауста» і «Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо-Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських університетів.

Щось надзвичайно сильне, сміливе, енергійне було в усій його постаті. Можливо, саме сила й шляхетність зачарували Марго Обертсон – доньку губернатора південних колоній Вели­кої Британії. Коли вони познайомилися, вона була в жалобі за першим чоловіком і вже дала відкоша кільком шляхетним вельможам. Але перед зашкарублим від тропічного сонця, бородатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.

Відбулося це взимку. У листі, який було написано в Єгип­ті, Микола освідчився в коханні й попросив її руки. Шоковані батьки Маргарет поставили нереальну умову для опального вченого: отримати дозвіл на одруження за протестантським обрядом в самого государя-імператора. І Микола Миколайо­вич виконав цю вимогу, таки вступивши в шлюб з коханою жінкою.

Микола вмів закохати у себе. Про його відчайдушність ши­рилися легенди; Похололі від жаху матроси корабля «Ви­тязь» спостерігали, як нащадок запорожців вийшов без охо­рони на дикий берег Нової Гвінеї і, коли папуаси почали обстрілювати його з луків і кидати списи, байдуже позіхнув, розшнурував черевики й ліг спати просто посеред розлючених людожерів! Дикуни свято вірили, що Мак лай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ

Не маючи змоги утримувати дружину й двох синів в Ав­стралії, Микола Миклухо-Маклай забрав їх до Санкт-Петер­бурга. У трюмі корабля до Росії науковець і дослідник привіз також і унікальні анатомічні та зоологічні колекції, зібрані за два десятиліття мандрів. Проте на батьківщині титанічна пра­ця Миколи Миколайовича виявилася нікому не потрібною. Останні роки свого життя вчений присвятив поїздкам в укра­їнське селище Малин, родинне помістя на Житомирщині, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888-го року Маклай вирушив у свою останню й вічну подорож у петербурзькій лікарні…

Дружина Маргарита, прагнучи закінчити працю чоловіка, більшість матеріалів і колекцій передала Російському геогра­фічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно спів­працювала з професором Богдановим, який займався публіка­цією робіт Миклухо-Маклая.

Дмитрові Яворницькому, українському дослідникові ко­заччини, Марго подарувала колекцію екзотичної зброї, яку її Микола зібрав під час подорожей усіма континентами. Якось вона навіть приїздила до Малина, де зустрілася зі свекрухою.

Мати Миклухо-Маклая прийняла її як рідну дочку, попри те, що бачила її вперше. Пізніше, від’їжджаючи з України, Мар­гарита запише у своєму щоденнику: «Розлучатися з дорогою матір’ю дуже важко».

До останнього подиху кожен офіційний папір вона підпису­ватиме «Маргарита де Миклухо-Маклай», бо навіть смерть не змогла розлучити її з чоловіком.

(466 слів)                                                     За О. Сінкевичем

переказ

Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня народження Миколі Миклухо‑Маклаю було встановлено пам’ятник у Сіднеї. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині майже не знають. Росія вважає його великим петербуржцем і нащадком

шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович — праправнук Тараса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам вважав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці завжди возив «Фауста» і «Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо‑Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських університетів.

В його постаті було щось сильне, сміливе, енергійне, шляхетне. Можливо, це й зачарувало доньку губернатора південних колоній Великої Британії Марго Обертсон. Вона відказала багатьом знатним вельможам після смерті свого першого чоловіка, але перед бородатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.

У листі, який було написано в Єгипті, Микола освідчився в коханні й попросив її руки. Батьки Маргарет поставили для вченого нереальну умову: отримати дозвіл на одруження за протестантським обрядом в самого государя‑імператора. Микола виконав цю вимогу, і одружився з коханою жінкою.

Про відчайдушність Миклухи‑Маклая ширилися легенди. Матроси корабля «Витязь» із жахом спостерігали, як він вийшов без охорони на берег Нової Гвінеї. Папуаси почали обстрілювати Миколу з луків і кидати списи, а він байдуже позіхнув, розшнурував черевики й ліг спати посеред роззлючених людожерів. Дикуни свято вірили, що Маклай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ.

Не маючи змоги утримувати сім’ю вАвстралії, Маклай забрав їх до Петербурга. До Росії науковець також привіз унікальні анатомічні та зоологічні колекції, які зібрав за два десятиліття мандрів. Але на батьківщині його праця виявилася нікому не потрібною.

В останні роки свого життя вчений їздив в українське родинне помістя Малин, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888‑го року Маклай помер у петербурзькій лікарні.

Дружина Маргарита прагнула закінчити працю чоловіка. Більшість його матеріалів і колекцій вона передала Російському географічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно співпрацювала з професором Богдановим, який публікував роботи Миклухо‑Маклая.

Українському дослідникові козаччини Дмитрові Яворницькому Марго подарувала колекцію екзотичної зброї з усіх континентів. Якось вона приїхала до Малина, де зустрілася зі свекрухою. Та прийняла її як рідну дочку, хоч бачила її вперше. Кожен офіційний папір Марго до самої смерті підписувала «Маргарита де Миклухо‑Маклай». Бо навіть смерть не змогла розлучити її з чоловіком.