Парубок стояв, як зачарований. Йому здавалося — він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до нього.

Не встиг ступити десяти ступнів, як пісня,— тільки одна луна її бриніла ще над головою у ньому. Ще ступінь — зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось. Ще хвилина — із жита заманячила дівоча постать. Парубок стояв. Дівчина, як перепелка, знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка та жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,— вона здавалася русалкою.

Читати далі...