Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Репортаж з останнього притулку
01.03.2015, 12:07
загрузка...

Обов’язкова умова зустрічі – відсутність диктофону і знімальних пристроїв. Щоб не піддатися спокусі (я ж тут як кореспондент), залишаю в помешканні готелю все, що могло б викликати недовір’я, і прямую нью-йоркською вулицею Кристофера до «Будинку Бейлі»: менеджер закладу на численні прохання погодився-таки вдовольнити мою професійну цікавість і дати інтерв’ю. Дістаюсь до запустілого кварталу, волаючого навсібіч настінними оголошеннями: «Здається в оренду!», «Терміново продаю!» Зрозуміло: привабливий район через не вельми привабливе сусідство занепадає.

«Будинок Бейлі» - останній притулок для хворих на СНІД, доля відторгнутих. Відчиняю двері: нічого особливого. Двоє темношкірих юнаків увічливо вітаються зі мною і продовжують свою розмову:

- Томмі, спробуй цей аерозоль, може, почуватимешся краще. Він тут безкоштовний, - радить старший.

- Дрібниці, я просто застудився, - була відповідь хлопця з виснаженим обличчям і нездоровим блиском в очах.

- Дейв казав те саме, - не вгавав співрозмовник. Тоді Томмі прорвало:

- Чуєш? У Дейва не було шансів, він сидів на голці…

Хлопці раптом поштиво підвелися, побачивши високу дівчину в білій блузці і брюках, заправлених у чоботи. Звісно, це вона, С’юзан Евершед, менеджер закладу. Порадивши присутнім не сидіти на протязі, вона виводить мене з зали: ніхто не повинен упізнати в мені журналіста, таких тут не вітають із зрозумілих причин.

Ось що повідала С’юзен. Люди, які потрапляють сюди, часто не позбавлені дому, сім’ї. Але довідавшись про нещастя, родичі впадають у відчай: страх перед недугою робить своє, та й заплямована мораль не до душі близьким. Колеги на роботі теж не в захопленні від такого сусідства. І ось ці люди тут. Хоч родичі провідують, телефонують, надсилають дарунки, відчуття відторгнутості вже нікого тут не покидає. Нікому з них не повернутися назад, у здорове, нормальне життя. Це останній притулок для ізгоїв, середній вік яких 30-35 років. Наркотики? Їх позбуваються тут майже всі, хто ними зловживав, коли дізнаються про їх стимулюючу в розвитку хвороби дію.

СНІД давно вже став знаком часу. Маємо не відвернутись, а підтримати цих нещасних, тим більше, що деякі стали жертвами долі не з власної вини.

Заходимо до кімнати одного з підопічних: невелика, зручно умебльована. На тумбочці повно світлин, на полиці іграшки – всі з записками-побажаннями. Куточок чужого життя і трагедії, з якої так легко нам, здоровим, вийти, всього лиш зачинивши за собою двері.

Відганяю від себе їдкий дух дезінфекції і розмірковую. Немає, на жаль, у милосердя такої зброї, що здолала б СНІД. Він – безжальний вирок, винесений жертвою, здебільшого, собі самій. Але що буде з нами, якщо покинемо ближнього в горі?

За Т. Овчаренко

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав:
Переглядів: 2582 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.0/5
Всього коментарів: 0
avatar