бов’язкова умова зустрічі – відсутність диктофону і знімальних пристроїв. Щоб не піддатися спокусі (я ж тут як кореспондент), залишаю в помешканні готелю все, що могло б викликати недовір’я, і прямую нью-йоркською вулицею Кристофера до «Будинку Бейлі»: менеджер закладу на численні прохання погодився-таки вдовольнити мою професійну цікавість і дати інтерв’ю. Дістаюсь до запустілого кварталу, волаючого навсібіч настінними оголошеннями: «Здається в оренду!», «Терміново продаю!» Зрозуміло: привабливий район через не вельми привабливе сусідство занепадає.

«Будинок Бейлі» - останній притулок для хворих на СНІД, доля відторгнутих. Відчиняю двері: нічого особливого. Двоє темношкірих юнаків увічливо вітаються зі мною і продовжують свою розмову:

- Томмі, спробуй цей аерозоль, може, почуватимешся краще. Він тут безкоштовний, - радить старший.

- Дрібниці, я просто застудився, - була відповідь хлопця з виснаженим обличчям і нездоровим блиском в очах.

Читати далі...