Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Учитель
14.12.2020, 23:02
загрузка...

текст

Юрій Нечипоренко хотів бачити свого вчителя, він задовго до зустрічі уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але в той же час йому було якось соромно, ніяково через те, що от він, такий молодий, такий ще порівняно невправний, став відомим усьому світові, у той час як його вчителя знає тільки оце маленьке сонне місто на березі теплого моря. Але всі його побоювання пропали, як тільки він побачив Григорія Матвійовича. Той зовсім не постарів і, здавалося, був ще бадьорішим, ніж кілька років тому, очі його сяяли молодо й радісно.

- Ну що ж, - сказав він Нечипоренку, — пишаюся тобою, Юро. Ти, може, й забув уже про свого вчителя, але я ще пам'ятаю, як будив тебе вдосвіта і вкладав у твої втомлені руки смичок. Ти тепер лауреат, відомий музикант, але все ж я твій учитель, і ти мусиш ще раз, можливо востаннє, позмагатися зі мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя. Ми будемо грати з тобою разом. Згода?

- Звичайно, - відповів йому Нечипоренко. - Як ви скажете, так і буде, Григорію Матвійовичу. На цей не зовсім звичайний концерт зійшлося стільки людей, що невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини їх. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат - не гірше й не краще, вітали його, як вітають у нас лауреатів - щиро й бурхливо. Але ось одлунали останні оплески. Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і тим самим перетворився з виконавця в звичайного слухача.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті вона розсунулася і Нечипоренко рвучко підвівся зі свого стільця, він побачив таке, від чого в нього перехопило подих.

На сцені, вишикувавшись у п'ять рядів по вісім чоловік у кожному ряду, стояло сорок ще зовсім юних музикантів -хлопчиків і дівчаток - зі скрипками в руках. У білих сорочечках і в білих блузках вони стояли тихо, непорушно, і всі дивилися на свого вчителя Григорія Матвійовича, який скромно притулився десь збоку.

Усі присутні встали. Ще мить - і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні.

Учитель переміг навіть без гри. Коли в залі врешті запанувала тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затиснув скрипку під підборіддям. Найбільший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла - на ліву ступню, лікоть лівої руки -навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню - все так, як у найбездоганніших маестро.

Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків блиснули в повітрі й ударили по струнах, і струни заплакали, а потім засміялися своїй силі й міцності і заспівали пісню, прекрасну й широку, як море.

Нечипоренко слухав до того багато прославлених квартетів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але таке він бачив уперше. Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом - безсмертя...

переказ

Юрій Нечипоренко мріяв побачити свого вчителя. Задовго до зустрічі він уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але водночас йому було якось не по собі через те, що його, такого молодого і порівняно невправного, знає весь світ, тоді як його вчителя знає лише це маленьке сонне прибережне містечко.

Та щойно він побачив Григорія Матвійовича, усі його побоювання зникли. Учитель зовсім не постарів і здавався ще бадьорішим, ніж кілька років тому. Його очі випромінювали молодість і радість.

Григорій Матвійович сказав Нечипоренку, що пишається ним. Лагідно додав, що пам’ятає, як удосвіта будив хлопця і вкладав у його руки смичок. А потім запропонував Нечипоренкові, уже відомому музикантові, лауреатові, позмагатися, можливо востаннє, зі своїм учителем, перед людьми, серед яких пройшло все жит тя. Звісно, Нечипоренко пристав на цю пропозицію.

Невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини глядачів, які зійшлися на цей незвичайний концерт. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат,— не гірше й не краще, та й вітали його, як годиться вітати лауреатів,— щирими бурхливими оплесками. Але ось стихли останні аплодисменти, Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і став звичайним слухачем.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті лаштунки розсунулися, Нечипоренко побачив таке, від чого в нього перехопило дух. На сцені, вишикувавшись у п’ять рядів, стояли сорок зовсім юних музикантів, хлопчиків і дівчаток, зі скрипками в руках. У білих сорочечках і в білих блузках стояли вони тихо, непорушно і дивилися на свого вчителя, який скромно притулився десь збоку.

Усі присутні встали. За мить у мертвій тиші сплеснули чиїсь долоні, і нестримні овації покотилися приміщенням. Учитель переміг, навіть не граючи. Коли ж у залі настали тиша, Григорій Матвійович відточеним рухом затиснув скрипку під підборіддям. Найвимогливіший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф, щоб не лягав на долоню, затиснутий великим пальцем. Усе бездоганно, як у справжніх маестро.

Григорій Матвійович ледь помітно дав знак головою, і сорок смичків торкнулися струн, і струни спочатку заплакали, а потім засміялися, ніби зрадівши своїй силі, і заспівали чудову, широку, як море, пісню.

Раніше Нечипоренко слухав гру багатьох прославлених оркестрів і виконавців, був присутній на різноманітних концертах, але таке він бачив уперше. Це був вражаючий гімн життю старого вчителя, людській невтомній праці. Саме це заслуговує на велике слово — безсмертя...

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: учитель
Переглядів: 102 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar