Головна » Файли » ПЕРЕКАЗИ

Від фантазії до вічності
03.12.2019, 03:51
загрузка...

Дівчина у вікні схожа на мадонну: зосереджене обличчя, задума в очах. Стоїть, не ворухнеться, вся в якійсь особливій напрузі. Руки складені на грудях, очі горять невідомим блиском. Покличеш – не озветься. Це душа її зараз розмовляє із сонячним промінням, яке дощем сиплеться на подвір’я, бризкає у вікно, заливає постать дівчини. Вона збирає ті промені в долоні, та вони тікають золотими ниточками крізь пальці. А дивна фантазія її тче з тих променів-ниточок чи то диво-звіра, чи то чар-зілля, чи жар-птицю.

Ось і зараз немовби якимось чаром з’явилася перед дівчиною зозуля, вся із щирого сонця, і всілася на кущі ружі. У дзьобі тримала гроно барвистого цвіту. Уява завершує її так чітко, що можна було б умить змалювати птаха, передати всі відтінки сивого пір’ячка.

Але стривай! Що це? Зозуля стріпнула крильми і мовила стиха: «Намалюй мене, дівчино, виліпи або запам’ятай. Більше не прилечу. Ми розминаємось навіки».

Споглядачка рвучко відвертається від вікна. Казковий образ зникає з-перед очей. Так! Вона відтворить зозулю! Вона дасть їй вічне життя, а не примарне, швидкоплинне. Вона засвітить той сонячний образ на одному із своїх виробів, без яких життя її було б порожнім.

Дівчина кинула оком по хаті. Звідусіль позирали на неї і всміхалися до своєї руко месниці тарелі, миски, підсвічники, куманці, глечики. Кожен виріб народжений від прекрасного видіння і душевного тепла, що через руки дівчини пройшло в німі шматки глини і оселилося в них назавжди.

Посеред кімнати напільна ваза. Скільки часу пішло на те, щоб на її боках розцвіли дивні квіти папороті, ліщинових сережок чи сон-трави.

Викручувала вазу на гончарному крузі, надаючи задуманої форми. Пестила пальцями її шию, щоб була гладенька, наносила на поверхню білу полив’яну фарбу, а відтак зеленою давала життя листкам, жовтою барвою наливала сонце у розквітлі пелюстки, а темно-коричневою підкреслювала: квітка п’є життя із землі. Потому чекала тиждень, два, а то й місяць, аж доки не виймала з печі-чаклунки свої голосні глечики, вази, тарелі. А, чекаючи, згадувала старе ворожіння: «Ой вогню-вогненний, а випечи мені миски та полумиски, глечики та горщечки, аби були ясні, як сонце, зелені, як лісова мурава, а голосні, як луна глибокої криниці».

Бере умілиця новий таріль, поплескує долонею по дну – дзвенить. Значить, вдалий випал.

І так усе життя. В уявних мандрах за сестрою-зозулею, що ніколи не зникає безслідно, а втілюється в химерний візерунок на керамічному витворі. Чи не набридне? Ні. Творити красу, дивувати нею світ – для цього і віку замало. Тому й переходить давнє мистецтво з роду в рід, і беруться за нього ті, хто не втомлюється творити добро, служити красі і людям.

За В. Качканом

Категорія: ПЕРЕКАЗИ | Додав: | Теги: від фантазії, переказ
Переглядів: 12 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar