Головна » Файли » Предмети » світова література

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ Хроніка XIX століття (Роман) (частина (1) І - ХІІ)
01.06.2015, 14:57
загрузка...


— В мене гарячка,— сказала вона,— я, вдається, марила. Побудьте зі мною.

Змушена стримуватись, вона помалу прийшла до тями, і їй стало трохи легше. Розум, що покинув її, поки вона була в напівзабутті, тепер прояснився. Щоб уникнути пильного погляду покоївки, вона наказала їй чи

тати газету. Під монотонний голос дівчини, що читала довгу статтю «Щоденної газети», пані де Реналь прийшла до доброчесного рішення,— коли вона побачить Жульєна, триматися з ним якомога холодніше.

XII. Подорож

В Парижі можна побачити людей елегантних, у провінції трапляються люди сильної вдачі.

Сійєс

На другий день, о п´ятій годині, перше ніж пані де Реналь вийшла з спальні, Жульєн уже відпросився в господаря на три дні. Несподівано для себе Жульєнові захотілося побачити пані де Реналь, йому пригадалась її прекрасна рука. Він вийшов у сад; вона довго змусила себе чекати. Але якби Жульєн любив її, він помітив би її за прочиненими віконницями другого поверху; притулившись чолом до шибки, вона дивилася на нього. Нарешті, всупереч усім добрим намірам, пані де Реналь наважилась вийти в сад. Замість звичайної блідості, на лиці її зараз палав рум´янець. Ця щиросерда жінка видимо хвилювалась. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над буденною суєтою і надавала її небесним рисам надзвичайної чарівності.

Жульєн поквапно підійшов до неї. Він захоплено милувався на її гарні оголені руки, прикриті похапцем накинутою шаллю. На свіжому ранковому повітрі ще яскравіше палали її щоки, на яких після пережитих за ніч хвилювань грав гарячковий рум´янець. Ця скромна й зворушлива краса, одухотворена думкою — чого не зустрінеш у простої жінки,— немов збудила ту грань Жульєнової душі, про яку він і сам не здогадувався. Захоплений жіночою вродою, якою жадібно впивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше вразила Жульєна її підкреслено крижана холодність, у якій він запідозрив бажання поставити його на місце.

Радісна усмішка завмерла на його вустах; він знов згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо — в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. В одну мить обличчя його змінилося: на ньому позначилась гордовитість і злість на самого себе. Він відчув пекучу досаду, що прочекав понад годину тільки для того, щоб його принизили.

«Лише дурень може гніватись на інших,— думав він. — Камінь падає тому, що важкий. Невже я завжди буду такою дитиною? Коли я нарешті навчуся віддавати цим людцям саме стільки душі, скільки належить за їхні гроші? Якщо я хочу поважати сам себе й домогтися їхньої поваги, треба показати їм, що лише моя бідність укладає угоди з їхнім багатством, а серце віддалене на тисячу льє від їхнього нахабства, і так високо, що до нього не можуть доторкнутися нікчемні вияви їхньої зневаги або ласки».

Тим часом, як ці почуття сповнювали душу юного гувернера, його чутливе обличчя набирало виразу враженої гордості й люті. Пані де Реналь зовсім розгубилася. Доброчесна холодність, якою вона хотіла його зустріти, змінилася на її обличчі виразом співчуття — співчуття, пройнятого подивом перед несподіваною зміною його настрою. Незначущі фрази, якими звичайно обмінюються вранці,— про здоров´я, про гарну погоду,— застигли на вустах в обох. Жульєнів розум не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від´їзд, вклонився й пішов.

Тим часом як вона стежила за´ним очима, вражена похмурою зверхністю його погляду, ще вчора такого привітного, до неї підбіг старший синок і сказав, цілуючи:

— А в нас канікули, пан Жульєн сьогодні від´їздить.

Від цих слів пані де Реналь вся похолола. Вона була нещаслива через свою порядність і ще нещасніша через малодушність.

Нова подія заступила все в її уяві. Всі мудрі рішення минулої страхітливої ночі вмить розвіялись. Тепер ішлося не про те, щоб опиратись своєму чарівному коханому, а про загрозу втратити його навіки. [...]

Саме тоді, коли пані де Реналь терпіла жорстокі муки пристрасті, Жульєн весело простував стежкою серед найчудовіших у світі гірських краєвидів. Йому треба було перейти велике гірське пасмо на північ від Вержі. Стежка крізь густий буковий ліс зміїлась безліччю поворотів на схилі високої гори, що замикає з півночі долину Ду. І незабаром над горбами, що не пускають річку Ду на південь, зір подорожнього сягає аж до родючих рівнин Бургундії й Божоле. Хоч душа юного честолюбця не була чутлива до такої краси, час від часу він мимоволі зупинявся, щоб глянути на широкий і величний краєвид.

Нарешті він вибрався на вершину високої гори, через яку треба було перейти, щоб дістатися навпростець у відлюдну долину, де жив його друг, молодий лісоторговець Фуке. [...]

Він дуже здивував свого друга, коли постукав до нього о першій годині ночі. Фуке саме писав рахунки. То був довготелесий і незграбний хлопець, із грубими рисами обличчя й довжелезним носом, але під його непривабливою зовнішністю ховалося добре серце.

— Чи ти не посварився з своїм паном де Реналем, що отак зненацька прийшов до мене?

Жульєн розповів йому про вчорашні події, як вважав за потрібне.

— Зоставайся в мене,— сказав Фуке,— я бачу, ти вже добре знаєш і пана де Реналя, і Вально, і супрефекта Можирона, і кюре Шелана. Ти розкусив лукаву вдачу цих панків; тепер тобі саме годилося б зайнятись торгами на підряди. Ти краще за мене знаєш арифметику і міг би вести мої рахунки. Я чимало заробляю на своїй торгівлі. Але сам не можу з усім упоратись і боюся взяти компаньйона, щоб не натрапити на шахрая, а тому щодня пропускаю вигідні справи. У минулому місяці я дав заробити шість тисяч франків Мішо із Сент-Амана, я його вже шість років не бачив і випадково зустрів на торгах у Понтарльє. Чому б тобі не заробити ці шість тисяч або принаймні хоч три тисячі? Адже якби ти був зі мною на торгах, я б накинув ціну на деревину, всі б відступилися, й вона лишилася б за мною. Іди до мене в компаньйони.

Ця пропозиція не сподобалась Жульєнові, вона не в´язалася з його фантастичними мріями. За вечерею, яку вони зварили самі, як герої Гомера, бо Фуке жив самотньо, він показав Жульєнові свої рахунки, щоб довести, яка прибуткова його торгівля деревом. Фуке був високої думки про Жульєнову освіченість і вдачу.

Нарешті Жульєн залишився сам у маленькій комірчині з ялинових колод. «Справді,— міркував він,— я можу тут заробити кілька тисяч

франків, а потім уже вирішу, що одягати: мундир чи сутану, залежно від моди у Франції. Заощаджені гроші допомогли б мені подолати усякі дрібні перешкоди. Живучи тут самотою, я зумів би позбутися свого темного неуцтва щодо всяких поважних речей, які цікавлять панів у салонах. Але Фуке не хоче одружуватись, хоч сам тільки й торочить, що самотність робить його нещасним. Ясно, коли він бере в компаньйони людину, яка нічого не може вкласти у справу, значить, він сподівається мати товариша, який ніколи його не покине.

— Та невже я обдурю свого друга? — з обуренням скрикнув Жульєн. Хлопець, для якого лицемірство і неприязнь до людей були звичайним способом пробивати собі дорогу, тепер не міг припустити й думки про найменшу нечемність щодо людини, яка його любить.

Але раптом Жульєн зрадів: він знайшов привід відмовитись. «Як? Змарнувати сім або й вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошей,´тиняючись по торгах і запобігаючи ласки якихось жалюгідних шахраїв,— хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для здобуття слави?»

На другий ранок Жуяьєн стримано й рішуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирішеною, що покликання до святого´служіння церкві не дозволяє йому прийняти його пропозицію. Фуке не міг отямитись від подиву.

— Але ж подумай,— повторював він,— я беру тебе в компаньйони або, якщо хочеш, даю тобі чотири тисячі´франків на рік! А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, який ладен утоптати тебе в багно. Коли в тебе буде двісті луїдорів, хто тобі заважатиме піти в твою семінарію? Скажу більше, я обіцяю виклопотати для тебе найкращу парафію в окрузі. Знаєш,— додав Фуке, притишуючи голос,— я постачаю дрова панові ***, панові ***, панові ***. За дуб найвищого ґатунку вони платять мені, як за хмиз, але мені це вигідно: де можна краще вкласти свої гроші?

Та ніщо не могло переконати Жульєна, що посилався на своє покликання, і Фуке кінець кінцем вирішив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третій день рано-вранці Жульєн покинув приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Він знайшов свій маленький грот, але тепер у його душі не було спокою: другова пропозиція зруйнувала його. Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями юності. «Значить, у мене немає справжньої твердості,— подумав він; і цей сумнів мучив його найбільше.— Я не з тої глини виліплений, з якої виходять великі люди, бо я боюся, щоб ці вісім років, поки я зароблятиму на хліб, не відібрали в мене тієї чудесної сили, що надихає на великі справи».

Категорія: світова література | Додав: | Теги: стендаль скорочено, хрестоматія, червоне і чорне скорочено
Переглядів: 335 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar