Головна » Статті » Свята-традиції

Івана Купала
загрузка...

Бог земних плодів Купало — один із найзнаніших слов'янських богів. Він приносив усьому зрілість: і лі­тові, і сонцеві, й людині, і тварині, і рослині. Бо сам був уособленням животворного тепла й сонячності — моло­дий, яснолиций, усміхнений парубок, готовий дарувати всім радість життя і насолоду.

Купало приносив вершину літа і початок жнив. Він запалював усеочисний вогонь, вселяв надію на майбут­ній врожай і сіяв у серцях ніжні почуття.

Бог Купало мав своє свято — неповторно красиве, таємниче, звабливе. Воно й досі відзначається 7 липня, у день літнього сонцевороту. Саме в цей день приноси­ли Купалу багаті жертви, у цей день вшановували Ку­пала піснями, танцями, іграми.

На свято Купала українські хлопці та дівчата на бере­гах річок та озер співали радісних пісень. Хлопці терли деревом об дерево — добували «живий вогонь» — і роз­палювали високі багаття.

Вважали, чим вищим буде полум'я, тим вищими бу­дуть у полі хліба. Біля тих багать веселилися: кружля­ли в хороводах, стрибали через вогонь. Знали: купальський вогонь очищає людину від усьо­го злого, дарує силу і здоров'я.

Вірили: якщо хлопець із дівчиною, взявшись за ру­ки, тричі перестрибнуть через вогнище і при цьому їхні руки не розійдуться, то це вірний знак, що во­ни скоро одружаться і їхня сім'я буде міцною, друж­ною.

На Купала жінки виходили в поле, в ліс, на луг зби­рати трави. Бо було відомо: саме в цей день трави мають чудодійну цілющу силу. А дівчата до схід сонця вмива­лися росою, щоб бути красивими. Якщо котрійсь щасти­ло вмитися росою першою, то вона ставала першою кра­сунею в окрузі.

Найвідважніші з хлопців купальськими ночами по­одинці йшли до лісу шукати квіт папороті. Цей квіт запалював сам Купало опівночі в найглухіших лісових нетрях. Той, хто здобував його, міг розуміти мову вся­кого створіння й бачив, де в землі заховані скарби.

З різних квіток дівчата сплітали собі вінки й увечері, застромивши у вінок запалену свічку, пускали їх на во­ду. Якщо вінок плив добре і свічка не гасла — то це бу­ла вірна прикмета, що дівчина скоро вийде заміж.

Богові Купалу присвячено тисячі пісень. Чимало з них співається й досі.

Не забуті й численні повір'я, прикмети та легенди купальського свята. (За Є. Шморгуном)

На Івана Купала

День Купала, який припадає на 7 липня, збігається з літнім сонцеворотом. У давніх слов'ян Дажбог — бог Сонця — був найшанованішим серед інших міфологічних святих. Наші пращури вважали, що саме він подарував житі я землі. Відтак Сонце було прообразом свого покровителя, а тому його річний цикл збігався з певними ритуальними дійствами. Одне з таких — Купало, котре символізувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця. Пізніше християнство, якому не пощастило остаточно знівелювати дійство, «долучило» до нього свято Різдва Святого пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана. Ось так і з'явилось охристиянізоване свято з подвійною назвою — Іван Купало. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь як символ небесного сонця. Вій мав горіти цілу ніч. Щоб підтримувати багаття, парубки заздалегідь заготовляли хмиз. Зладнавши* спеціальний, сплетений із соломи, рогози чи дубців козубок, тягли його селом, і кожен господар дару вав «на розпал» будь-яку вийшлу з ужитку річ чи пару ломачин; деінде годилося накрасти купальських дров лише в дівчат (нерідко для цієї мети розбирали й плетені тини). Зібране ломаччя відвозили на леваду, що обов'язково сусідилася з річкою чи ставком, і складали в купки. Крім купальського вогню, зі святом пов'язані два найголовніші персонажі — власне Купало та Марена. Напередодні, себто б липня, дівчата, зібравшись у лісі чи на луці, таємно споряджали опудало-Марену. Ляльку в зріст людини плели із соломи, вби- рали,, наче живу людину: одягали вишиту золоту блузу, підв'язували плахту й фартуха, скріплюючи їх одним чи двома крайками, а шию прикрашали намистом, на ноги зодягали сап'янці. На Київщині в минулому столітті Марену готували в такий спосіб. Зрізували гілляку з вишні з трьома сучками (один для голови, а двоє для рук) і у вивали квітами, стрічками та намистом. Одна з дівчат, зодягши на голову вінок, несла мовчки опудало на вигін, а решта супроводжувала її піснею. Дівчата насипали невеличку купку з жовтого піску, вправляли в неї Марену й водили хороводи. Невдовзі до місця розваг сходилися хлопці. Вони відбирали Марену й, оточивши колом, підстрибували та приспівували всіляких жартівливих пісень. Дівчата в цей час готували іншу ляльку, та хлопці вдруге відбирали її. Юнки не гнівались за такі витівки, дорікаючи лишень, що парубкам дісталася щонайгірша, а вони, мовляв, зготують ще ліпшу... 

У давніші часи за Марену здебільшого правила велика гілка, зодягнена в лахміття. Встромивши її у землю, прикріплювали поруч свічку й запалювали. Під поблимки вогника водили хороводи й співали пісень. Залишки од вогню заливали кодою, а вугілля й попіл розмітали нав- сібіч, «бо то є чарівні омулсти», якщо упирі, відьми чи вовкулаки скорис- таються жаром з купальського вогнища, то неодмінно заподіють людям лихо. Дехто з присутніх навіть пов'язував у вузлик попіл і брав його із собою, щоб, ідучи додому, не наздогнали відьми, котрі в цю ніч збігаються на свої оргії. При ньому не годилось «оглядатися й думати про хвостатих нечестивців». По цім дівчата, запаливши свічки, пускали на воду заготовлені вдень два віночки — один для себе, а інший — судженому. Якщо вінки пливли в парі, то вважалося, що цього року поберуться, а коли у розтіч — не судилося бути замужем. Хлопці в таких дійствах участі не брали, а лише звіддаля або на протилежному березі уважно стежили за вінкопуеканням. Дехто кидав непомітно камінці, щоб віночки спарувались, а ті, котрим це не загрожувало, чекали нагоди, доки вони пристануть до берега, щоб узяти їх напам'ять. Таких щасливців називали «переємцями». • Найсміливіші хлопці, розбившись на гурти, обмірковували, куди піти, щоб побачити, як цвіте папороть, і зірвати чар-квітку. Вважалося, кому пощастить зробити це, переборюючи найнеймовірніші жахи, — обов'язково віднайде закопаний у землі скарб або відкриються йому таємниці провід- ництва; рука, що доторкнулася цієї квітки, матиме чудодійну силу — легко вчарує найкращу дівчину, одводитимс град, грім, бурю... У ліс ходили й деякі найвідважливіші дівчата, щоб відшукати загадкове тирличзілля, котре вважалося «чарівним зелом кохання». Розпочинались ігри біля вогнищ. Спочатку хлопці но старшині — поодин- ці чи парно -- перестрибували багаття, а як воно трохи прижухало — запро- шували й дівчат. Вважалося за честь кожному «очиститись вогнем» — тричі перестрибнути через нього. Якщо парубок стрибнув якнайвище, то це віщувало на гарний врожай у родині, щонайспригніше — здоров'я прибуде, а вскочить у полум'я — протягом року трапиться нещастя, зачепить ногою дрова — накличе в оселю неладки. Коли ж вдало перестрибнуть багаті я юнак з дівчиною, то неодмінно пошлюбляться і в злагоді проживуть вік. Тому таким іграм надавали особливого значення. В них, окрім молоді, брали участь чоловіки та молодиці. На купайлівське свято, як правило, сходилося все село — діти й літні мешканці. Найменші учасники також розпалювали невеличкі багаття або ж зносили на купу кропиву й перестрибували через неї. У деяких селах молодиці приносили з собою вареники, а чоловіки та парубки напої. Розподілившись на гурти, частувалися. На їванівську ніч більшість людей намагалися не спати. За народною уявою, в цей час усе оживає й бенкетує, з'являються на світ злі й добрі духи — домовики, мавки, русалки, потерчата, упирі, мольфари, водяники, лісовики, польовики, мерці. Особливо активними стають відьми. Вони збираються на своє улюблене місце - Лису гору біля Києва, щоб, приховавши місяця,  викраденого напередодні, бігати на своєму гульбищі. Тому господарі звечора обтикали хатн, корівники та пасіки пучками полину чи осиковими кілочками, біля воріт і на порозі залишали сокиру або ножа, жінки обкурювали торішнім купальським зіллям корів, а дівчата прив'язували до поперека зубок часнику — «щоб убезпечитись од нечистої сили». Протягом ночі намагалися не згадувати злих істот, аби не накликати їх. Той, хто не спав усю ніч, міг начебто зустрітися з добрим Ладом — опі- куном господарства й роду. Вважалося, що саме цієї ночі, найяскравіше запалюють свої ліхтарики трав'яні світлячки. Непомітно надходила північ, поступово догоряли вогнища. Але, перш ніж погасити їх, хлопці мали спалити чи втопити у воді під супровід жалісливих пісень своє Купало. Иередіванова, або Іванова, ніч — найпоетичніше купальське дійство. Воно супроводжувало протягом сторіч духовне єднання людини з природою, опоетизовувало й возвеличувало побут, освячувало почуття молодих сердець, живило сподіванками на краще майбутнє (За В. Скуратівським, 916 слів).

 

У ніч на Івана Купала

Купальської ночі хлопці й дівчата розпалили вогнища й почали через них стрибати. Іванко подався в ліс.

Ліс стояв  чорний, мовчазний. Над ним стелилося темне небо з ясними зорями. Вони  хоч і  світили в небі, та тільки самим собі, бо ж на землі світла від них було мало.

Хлопець добре знав ліс.  Та сьогодні все стало якесь інше. Стовбури дерев зробились величезні, товсті. Звідкілясь узялися колючі  чагарі,  а  учора їх тут не було. У темряві раз у раз засвічувались чиїсь лихі очі. Вони то палали жовтим, зеленим, червоним і білим вогнем, то згасали. Очей тих було безліч.

Дорогу Іванові заступила колода. Тільки переліз через неї, озирнувся… А вона зробилася  мала, як тріска.

Потім устала на дорозі товстелезна, як башта, сосна. Обминув її хлопець, оглянувся…  А сосна стала  така тоненька, що можна  пальцем  зломити.

Дивиться Іван – а перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. На стеблі світиться квітка з п’яти золотих пелюсток, а посередині – око. Крутиться те око, кліпає і сміється… Простяг хлопець руку, от-от ухопить квітку… Раптом заспівав півень. Настав світанок. Квітка блимнула і згасла. Кущ провалився під землю.

Нікому Іван про те, що в лісі бачив, не сказав. На той рік  Купальської ночі  вирішив знову піти по квітку (Нар.творч.; 205 сл.).

Категорія: Свята-традиції | Додав: (21.05.2015)
Переглядів: 963 | Теги: аудіювання, свято івана купала, на івана купала | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar