Після перших заморозків повернулися теплі, погожі дні. Осики, берези, липи вже скинули літнє вбрання, а на узліссі ще хизувалася червоними дука­тами груша-дичка. А якою вродливою стала бруслина! Не хоче прощатися зі своїм зеленим листям. На гілочках поблискують рубінові намистини з вкрап­леннями золота. А хіба можна пройти мимо кущиків ожини, де звабливо синіють соковиті ягоди? Візьмеш у рот, а вони холодні, солодкі, запашні. І грушу-дичку не обминеш: ще місяць тому язик терпнув від кислючого соку її плодів, а тепер груші м’які, трохи кислуваті, трохи медові — справжні ласощі.

Йдеш осіннім лісом і милуєшся його прив’ялою красою. Тихо довкола. Зовсім не чути пташиних голосів. Поволі осідає густий туман на віти дерев, на прибиті морозом трави, зволожує опале листя, і воно не шелестить під ногами, а м’яко пружинить. Пахне грибами, ягодами, корою дерев, відсирілою землею. На душі — легко і спокійно, і думки линуть одна за одною, ніби щедрі гостинці осіннього лісу.

Біжить, петляє в’юнка стежка. Ось і зарості терну. Звіддаля бачу, що верхівки чагарників аж сині від рясних плодів. Саме пора збирати їх. Після морозу вони пом’якшали, стали приємні на смак. Годяться тепер і в компот, і в наливку.

Подобається мені збирати терен у тиху погоду. Здається, час зупинився і жде, коли я скінчу свою роботу. Чагарник густий, посередині його виросли навіть дерева. Знизу плодів обмаль, найбільше їх на верхівках. Отож доводиться пригинати гілку, тримати однією рукою, а другою зривати холодні, вкриті си­зим нальотом ягоди. Трапляються прив’ялі, так самі і просяться, щоб хтось їх з’їв. Ніби цукерки на кущах виросли.

Гадав, що довкола немає жодної живої душі. Але помилився. Збоку щось тихенько писнуло. Обернувся — і побачив двох маленьких пташок. Спинки сірі, вола сірувато-рожеві, меткі очиці, крихітні дзьобики. А хвостики крутяться, як заведені. Мухоловки! Він і вона. Попискуючи, перната пара присіла так близько, що можна рукою дістати.