Хоч місяць цей і зветься листопадом, але дерева вже простягли вгору до сизого неба оголені віти. Тільки дуб, широко розкинувши гілля, не скинув свого вбран­ня. Листя лише пожовкло, потемніло. І здалеку здається, що то стоїть могутній воїн, закований у бронзу. Налетить вітер, задзвенить своїм бронзовим листям мо­гутній дуб, але не схилиться і перед бурею. Так і держатиме він своє чудове вбран­ня до самої весни, коли замінить його молоде, свіже зелене листя.

Іду по парку, ніби ступаю по золотому килиму. Тільки ледь шелестить під ногами, бо вночі трохи приморозило.

Ось тихо, мов малесенький прозорий білий метелик, сіла на рукав перша сніжинка. А ось і друга, третя. Химерні вони на вигляд, ці снігові зірочки. Здається, їх вирізьбив геніальний майстер. Ось затанцювало їх у повітрі більше, посипалися густіше.

Занепокоєно цинькнула вгорі, на дереві, заклопотана синичка. Зима йде. Важко їй, бідоласі, буде, коли впаде багато снігу та вдарить лютий мороз.